Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби
Жанрові видозміни в творах Д. Павличка дійсно були спричинені вимогами змісту, який шукав відповідності формотворчих еле¬ментів. Та норма відхилень теж має свої межі. За жанром стоїть традиція, він опи¬рається «перебудові». Цей консерватизм не зовнішній, кожен автор сам відчуває допустимість відхилень і час від часу знову по¬вертається до вихідної точки.
Характер жанру і його видозмін значною мірою залежить від конкретного художнього задуму, а також від загальної художньої атмосфери певного періоду розвитку літера¬тури. 60-і роки, коли писалася переважна частина «Білих сонетів», були позначені інтенсивними пошуками нових форм і спосо¬бів художнього вираження, що зумовило елемент деструкції традиційних жанрів, появу жанрів-гібридів. Ця загальна тенден¬ція і вплинула на оновлення сонета в твор¬чості Д. Павличка. Тяжіння до традицій, яке дало себе відчути уже в кінці 60-х та протягом 70-х років, сприяло і стабілізації жанрів. Звичайно, загальна картина розвит¬ку поезії складніша і не вкладається пов¬ністю у чіткі рамки окресленої схеми, але у визначальних своїх моментах вона має саме таке окреслення.
Д. Павличко належить до тієї ка¬тегорії літераторів, які не обмежуються ли¬ше одним видом чи жанром творчості, а належить до діячів культури у широкому значенні цього слова. Літературознавство, критика є внутрішньою потребою його душі й інтелекту, є виявом розуміння ролі пи¬сьменника в літературному й громадському житті. Свідченням цього є дві книги літера¬турно-критичних статей: «Магістралями сло¬ва» (1977) та «Над глибинами» (1983), які привернули увагу читачів. Поет признаєть¬ся — і немає жодних підстав сумніватися у щиросердності цього визнання: «До речі, мені написати статтю значно важче, ніж художню річ».
Очевидно, в кожному письменникові, в кожному талантові поєднуються два начала: творче і дослідницьке — тобто художник і критик. Поет є неодмінно і критиком у со¬бі, бо виробляє не тільки статус оцінки власної творчості, а й орієнтацію в літера¬турному процесі, формує власний стиль, відповідний характерові творчої індивіду¬альності. Критик — якщо він критик спра¬вжній— неодмінно, опріч інших якостей, мусить володіти художнім чуттям, яке до¬зволяє йому складати первісне судження про твір. І все ж в кожному митцеві пере¬важає або художник, або критик.
Д. Павличко усвідомлює складність «спів¬існування» в однім єстві двох іпостасей, го¬ворячи з приводу І. Франка, який у душі погодив між собою різні таланти: «Кожен з них вимагав часу і труда від одних і тих же рук, від одного й того ж мозку. Це було тяж¬ко: ділити час і труд між ними, а ще тяжче було мирити їх, вислуховувати скарги їхні, страждати від усвідомлення неможливості бути справедливим до всіх пожадань їх¬ніх». Подібні нарікання в тій чи іншій мірі може висловити кожен письменник.
Тим-то прозаїки і поети, беручи слово в розмові про проблеми літератури чи про творчість письменника, часто роблять за¬стереження: я не теоретик, я не дослідник. Той же М. Рильський не раз застерігав, що він не теоретик, і коли «забирав голос» у розмові, то для того лише, щоб поділитися думками з товаришами-фахівцями і читача¬ми, яких цікавить розвиток літератури і мистецтва. Олесь Гончар свою книгу статей про літературу назвав «Письменницькі роздуми», підкреслюючи цим, що читач має справу не з критиком чи літературознав¬цем, а саме з художником. Д. Павличко не робить подібних застережень, та все ж виз¬нається, що написати статтю йому важче, ніж вірш.
В літературно-критичних працях Д, Павличка органічно поєднані талант аналітика і художника. Він може яскравим поетичним образом, метафоричним визначенням окрес¬лити творче обличчя митця чи охарактери¬зувати розвиток певного жанру на тому чи іншому етапі його розвитку. Ось які асоціа¬ції викликають, приміром, у нього художні засоби Василя Стефаника: «Від образів Стефаника стає моторошно, як від погляду в глибочезний колодязь. Темна синява на¬родного болю відбита в оці далекого дна, але ти заглянь туди, придивися і поба¬чиш, хоч, може, й невиразно, подобу власної душі».
Таких прикладів можна навести чимало, і всі вони засвідчують не прагнення гово¬рити «красиво», а, навпаки, відразу до по¬казної псевдопоетичності; ці характеристи¬ки, визначення вражають точністю, місткістю, образ цілком бере на себе функцію лі¬тературознавчої дефініції. Цю особливість Павличкового критичного мислення поміти¬ли і оцінили літературознавців.
Із книг Д. Павличка «Магістралями слова» та «Над глибинами» постає ціла ни¬зка постатей, фактів вітчизняної і світової літератури. Шукати в цій низці імен і творів якоїсь хронологічної, проблемно-тематичної чи якоїсь іншої послідовності не можна, і все ж є своя логіка і своя цілісність у літе¬ратурно-критичних дослідах поета.Можна окреслити — певна річ, зі значною мірою умовності — кілька найголовніших пластів літературознавчих зацікавлень Д. Павличка. В першу чергу — це осмис¬лення класики, як дореволюційного, так і радянського періоду, а також творчості «учителів і друзів». Важливе місце посіда¬ють студії про поетів, чию творчість він пе¬рекладав, іноді в повному обсязі. Нарешті, в критичних виступах виявляється чутливість визнаного майстра до молоді, яка при¬ходить в літературу.