Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

Червоне й чорне в українській народній вишивці — не лише найдавніше й найпоши¬реніше поєднання кольорів, воно має свою сталу символіку, яка усвідомлювалася наро¬дом як вираження самої суті людського бут¬тя, поєднання радості й туги, а ширше — життя і смерті. Саме тому на всій Україні у вишиванні сорочок (і не тільки сорочок) мотиви орнаментів, композиції, кольори пе¬редавалися з покоління в покоління, і у всіх техніках вишивок переважає чорний колір у поєднанні з червоним.

Д. Павличко в побудові сюжету йде за принципом образотворення, характерним для народної пісенності:

Два кольори мої, два кольори —

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Спорідненість вірша «Гаптує дівчина...» з «Двома кольорами» могла бути результатом безпосереднього впливу або спільного дже¬рела. Однак ні перше, ні друге не знижує оригінальності твору Д. Павличка.

Отже, червоне й чорне вишивання висту¬пає у творі П. Тичини як один із рівнознач¬них компонентів загального задуму, руху ідеї — осягнення складності, драматизму людського життя і людського пізнання. На¬томість герой Д. Павличка уже збагнув пе¬реплетіння «двох кольорів» материнської ви¬шивки — любові і журби на власному дос¬віді:

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Мотив вишитої матір'ю сорочки червоним і чорним вплітається у мотив дороги. Доро¬га виступає тут як модифікація здійсненого, один з її образних, можна сказати, символі¬зованих виявів. У поезії, особливо двадцято¬го століття, — це один з найпоширеніших мотивів.

«Два кольори» типологічне прилягають до цього магістрального мотиву великої подо¬рожі життя, хоч автор не підкреслює мета¬форичність самого образу подорожі. Постій¬на націленість в трансцедентне не властива Д. Павличкові, проекція на сферу універса¬льного проходить глибоким підтекстом, ско¬ріше вгадується, аніж свідомо акцентується, поет підкреслює всю привабливість земних доріг, радості й суму життя, бо це, власне, й становить вищий сенс людського буття, його велику доцільність. У цьому плані «Два кольори» споріднені скоріше з відомою піс¬нею «Рушничок» А. Малишка. Тут мотив до¬роги, в яку проводжала мати сина, й мотив вишиваного рушника як долі —отже, дві ак¬центовані образні деталі: «дитинство, й роз¬лука, і вірна любов». Правда, А. Малишко не виражає ці поняття через мову символів, як це згодом зробив Д. Павличко, але ця сим¬воліка малася на увазі як щось само собою зрозуміле. Сам поет з цього приводу писав: «Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно-чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги».

Як бачимо, вірш Д. Павличка «Два кольо¬ри», який став популярною піснею, вводить нас у коло поширених мотивів поезії, опосе¬редкувань і типологічних спорідненостей, які включають твір у коло складної життє¬вої і філософської проблематики. Але попри все це «Два кольори» містять у собі ту пер¬возданну свіжість одкровення, первісність, яка не може бути повторенням і не може бу¬ти повтореною, ту цілісність художньої стру¬ктури, яка відзначається єдністю змісту і форми, проблематики, поетики, враження і вираження. Твір хвилює, зворушує до гли¬бини душі, і це є найпереконливішим свід¬ченням неповторності поетичного таланту, його глибини і сили. Поет розповідає про власну життєву дорогу, власне життя, виши¬те матір'ю на шматку полотна, а читач упіз¬нає в усьому цьому свої дороги, радощі і болі.Вірш «Два кольори» і без музики є яск¬равим оригінальним художнім твором, му¬зика тільки відкрила його потенціальний за¬ряд, зробила потаємне реальним.