Дмитро Васильович Павличко – поет нової доби
Перебуваючи на Кубі, поет ніколи й ніде не забуває, що він син Радянської України. Навіть гори Сьєрра-Маестра здаються йо¬ту рідними Карпатами, де «булані мули, як гуцульські коні, несуть бесаги на хреб¬тах горбатих», де леґінь — саме леґінь, а не юнак, не хлопець — «нагадує йому довбу-щука, що «не носить зайвих кобур, а три пістолі — за тугим ременем», де навіть хата над потоком — наче його рідна домівка і в ній поетова родина…
Збірки Д. Павличка «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «На чатах» (1961) за¬воювали неабияку популярність серед моло¬ді, бо в центрі багатьох з них стояла жива людина, і почуття цієї людини були реаль¬ні, невигадані, а інтонації творів — щирі й природні, особистий світ ліричного героя включав у себе клопоти людей, був сповне¬ний громадянськими турботами.
Згодом з'являться вірші В. Симоненка про доярок та буряківниць, у яких ноги вве¬чері болять від цілоденної нелегкої праці, його анафеми печі, яка з'їдає жіночі літа. Голова колгоспу з поеми І. Драча «Ніж у сонці» буде «прощатися» з волами, полями, односельцями та Бетховеном, просячи в ньо¬го прощення за те, що знає він тільки сим¬фонію полів, а от жодної його, Бетховена, симфонії не знає. А Б. Олійник у вірші «Про хоробрість» стверджуватиме, що не¬відомо, кому треба більше хоробрості — космонавту чи хліборобові...
У 1955 р. з'явилася збірка Д. Павличка «Земля», а в ній цикл «Любов», що згодом дістане назву «Пахощі хвої». Це любовна драма ліричного героя поета, аналоги якій треба шукати у «Зів'ялому листі» І. Фран¬ка (до речі, чи в пізнішій назві не криється вже натяк на перегук?). До того ж один вірш з циклу «Чого ти мною так гордуєш...» є прямим наслідуванням вірша — «Чого являєшся мені...» із «Зів'ялого листя». І все ж... На відміну від циклу І. Франка, що є наскрізь філософським, ліричний цикл «Пахощі хвої» соціальний. Точніше мораль¬но-соціальний, антиміщанський.
Розглянутими творами не обмежується доробок Д. Павличка в жанрі поеми. Є в нього ще поема для дітей — «Золоторогий олень», написана в дусі карпатських народ¬них казок. Ідея благородства і сміливості, що здатні здолати скнарість, підлість і зра¬ду, пронизує цей твір. В ній багато надзви¬чайно точних психологічних характеристик, колоритних описів. Моральна основа «Золоторогого оленя» спирається на принципи народної етики, в яких єдність людини і природи виступає передумовою людського життя й поведінки, виміром людини. Муд¬ра повчальність розказаної автором історії корисна не тільки для дітей, яким безпосе¬редньо адресована, а й для дорослих, особ¬ливо в наш час, коли часто в поведінці лю¬дей переважає споживацьке ставлення до природи, коли прагнення здобути «золоті роги» оленя веде за собою невиправдане знищення тваринного і рослинного світу, і ой як потрібна безкорисливість Василька, його дружба з оленем для збереження кра¬си і самої ж людини від духовного очерствіння. У цьому зв'язку «Золоторогого оле¬ня» треба відносити до серйозних творів поета, до його високих ідейно-естетичних здобутків. Якщо порівнювати поему Д. Павличка з «маленькою поемою» Б. Олійника «Крило», сповненою внутріш¬нього драматизму (перебите крило птаха обернулося повислою рукою хлопчини), то поема «Золоторогий олень» сповнена світло¬го оптимізму, вирішена в дусі фольклорної традиції, перемоги добра над злом. Водночас у творах обох поетів порушуються надзви¬чайно актуальні й болючі проблеми захис¬ту природи, бо ж від того, які моральні принципи в ставленні до навколишнього оточення будуть прищеплені молодому по¬колінню, буде залежати майбутнє Землі.
Сучасна людина має жити повноцінним життям, має сприйняти від своїх предків і передати своїм нащадкам духовні надбання народу, серед яких — високі моральні поняття про добро, справедливість, честь,, повагу до праці і пісні. Пісня в народній свідомості нерозривно пов'язана з працею, вона не тільки дає розраду у важкій і виснажливій праці, полегшує її, а й одухотворює труд. Фран¬кова формула «Пісня і праця — великі дві сили» виражає розуміння поетом пісні як вираження самосвідомості народу, його істо¬ричного мислення. Невипадково поетична творчість так часто ототожнюється з пісен¬ністю, поети вбачають найбільшим щастям створити пісню, яка б пішла в народ, стала краплиною в його невичерпному пісенному морі. Таке розуміння пісні — в творчості Д. Павличка, який вбачає, що душа людини бере з пісні напій для віків, і прагне своєю поезією це розуміння втілити, висловити, здійснити. Кількісно пісенний жанр у поезії Павличка невеликий, розділ «Пісні» в його двотомнику налічує чотирнадцять творів. Але такий поділ на вірші пісенні і непісенні відносний.Як багато віршів, писаних з приспівами і за всіма зовнішніми ознаками пісенного жанру, вмирають, часом навіть зблиснувши короткочасною популярністю завдяки то екзотиці (зокрема, карпатській з неодмінни¬ми «плаями» та «легінями»), то музично-вокальним ефектам, що приворожують неви¬багливий смак, в'януть і всихають назавжди. А тим часом із непісенних, здавалося б, тво¬рів у пісенний жанр переходять вірші, спов¬нені глибини почуття, майстерності слова, як то сталося і стається з поезіями Т. Шевчен¬ка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, Б. Олійника. Та й у самого Д. Павличка вірш «Клен» переріс у пісню після того, як був написаний (1958), як зазвучали пісенно «Цвітуть осінні тихі небеса...» А. Малишка або ж «Лебеді материнства» В. Симоненка, вже після смерті поетів.
Саме як «звичайний вірш», самостійний художній твір сприймається одна з найпопулярніших пісень Д. Павличка, що стала вже народною піснею,— «Два кольори», музику до якої написав О. Білаш. Текст цієї пісні міг би існувати й без мелодії в поетичному доробку Павличка. Задум поезії спирається на драматизм, такий властивий фольклорній баладності, в ній за конкретним образом деталлю відкривається безконечність життя драма буття. Самі основи асоціацій, на яких будується задум, мають глибоко народну фольклорну традицію, тому так просто й природно сприймаються, так глибоко хвилю¬ють: