ТВОРЧИЙ І ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ ГРИГОРІЯ ФЕДОРОВИЧА КВІТКИ-ОСНОВ’ЯНЕНКО

Мало не в кожну неділю його бачили на базарі, де він вслухався в народну мову, заносив у свій записничок крилаті вирази, прислів'я, приказки; записував і розповіді візника Лук'яна, сусідів, односельців. Тож Квітка, як пише його біограф, «наче та бджола, наносив у свої драми та оповідання багато солодких щільників з квіт¬ частої ниви української народної поезії». І «Маруся», і «Сер¬

дешна Оксана», і «Сватання на Гончарівці» — то все квітки

з тієї ж пісенної ниви.

У Харкові Квітку знали як людину, охочу до веселого дотепу, жарту, як автора влучних анекдотів, та найбільше поважали його за чуйне серце, простоту і незрадливу любов до Харкова. Дружина Квітки, з якою він був щасливий, не раз пропонувала переїхати на постійне життя до Петербурга, та він на це не міг пристати, бо не уявляв собі, як можна жити без України. Харківські багачі насміхалися з того, що Квітка не мав свого кухаря, жодного кріпака.

Зустрічаючись із фактом свавілля й жорстокості поміщиків, Основ'яненко захищав селян, а одного разу навіть надав при¬тулок кріпачці, яка ледь живою утекла від лютого кріпосника, що на смерть закатував її чоловіка й сина. Іншого разу Григорій Федорович справедливо розглянув скаргу селян на поміщика, який за найменшу провину заковував селян у кайдани. Письменник-гуманіст усіляко підтримував таланти з народу. Нап¬риклад, коли в юного маляра крамничних вивісок він помітив талант художника, за власні кошти готував його до вступу в Академію мистецтв. Квітка дуже любив дітей, ладен був для них годинами розповідати смішні історії, казочки, організову¬вати забави, влаштовувати феєрверки.

Тривалий час Г. Квітка не міг знайти близького до душі життє¬вого заняття. Він переходив з військової служби на цивільну і знову записувався в полк. Служив комісаром у народному ополченні (1806— 1807), секретарем дворянства, директором Харківського професійного те¬атру (1812), повітовим предводителем дворянства (1817—1828), совіс¬ним суддею, головою Харківської палати карного суду.

1.2 Оповідач з народу

Був з Квітки звичайний тоді провінційний російський письменник, Фалалей Повинухин — і псевдоніма навіть собі добрав відповідного до тодішньої російської моди, — письменник, яких десятками постачала розбуркана провінція, але на яких згорда поглядала письменна столиця — всі оті столичні „Телеграфы” та „Телескопы”, „Библіотеки для чтенія”, „Сѣверныя Пчелы”. І згинув би отак собі Фалалей Повинухин згодом і ніхто б про нього не згадав, хіба що майбутній історик, переглядаючи пильно пожовклі листки старих альманахів, кинув би кілька поблажливих слів на його літературну могилу. І щоб вийти з болота провінціального аматорства на свіже плесо справжнього письменства — треба було переродитись.Треба було на щиронародний стати — на Україні на український ґрунт. Треба було зволікти з себе ,ветхого чоловіка , отого Фалалея Повинухина, і заново вродитися — вже Грицьком Основ'яненком. Це й сталося вже в 30-х роках: „Супліка до пана іздателя” позначена 1833-м роком, „Маруся” написана трохи раніше. І тільки по такій операції, переродившись на

Основ'яненка, давній Повинухин міг придбати, і придбав справді, і певне обличчя, і ходу добру, і блиснув таким хистом, якого мури довгого ряду літ од нас заступити не можуть, і нарешті перший у світовому письменстві взяв щиро-народницьку й народну ноту, дістав до рук своїх власну склянку, з якої й сам пив з достоїнством і яку нащадкам лишив не

порожню. А причина цього в тому, що Фалалей Повинухин на ГрицькаОснов'яненка переродився.

Як воно сталося — про це сам. Квітка з щирою незграбністю, простосерде оповідає в листах до того ж таки столичного приятеля свого, Плетнева. „По случаю, — пише він тією російською мовою, що вже й тоді була анахронізмом, — быль у меня спорь съ писателемъ на малороссийскомъ нарѣчіи. Я его просилъ написать что-либо серьезное, трогательное.

Онъ мнѣ доказывалъ, что языкъ неудобенъ и вовсе неспособенъ. Знавъ его удобство, я написалъ „Марусю” и доказалъ, что отъ малороссийскаго языка можна растрогаться. Здѣшніе предлагали мнѣ напечатать и я, предохраняя себя оть насмешекъ русскихъ журналистовъ, написалъ „Салдацький патрет”... Так народився Основ'яненко. Що це —

випадок був? Ні, не випадок, хоча сам Квітка й пояснює його випадковими причинами.