Про В. Винниченка та його ранню прозу

Ленін В. І. Повне зібр. творів.— Т. 20.— С. 134,

15

но кидає Ґудзикові Андрон. Спалахує страйк, І-селяни, очолювані Карпом і Андроном, здобувають перемогу.

В оповіданні «Салдатики!» бунтарський дух народу уособлює мудрий і розсудливий селянин Явтух. У дохідливій для селян формі пропагуючи соціалістичні ідеї («...той має право на землю, хто робить на ній! Ми робимо — наша й земля»), він стає справжнім ватажком повсталої бідноти.

А оповідання «Хто ворог?» привертає увагу тим, що в ньому утверджується думка про спільність класових інтересів трудящих усіх національностей. Наймит Корній так відповідає хазяїну, котрий твер¬дить, що, мов, працювати «краще з своїм братом, малоросіянином»: «Співаєте ви добре, та, вибачайте, чимсь іншим ваша пісня тхне... Ось двадцять літ я заробляю оцими руками,— він з силою б'є себе рукою по руці,— а ніде ще не бачив, щоб хазяїн нашому братові за свого був — чи хахол, чи кацап він».

Як відомо, ще донедавна В. Винниченко в нашій науковій літературі без особливих застережень зараховувався до числа «письменників буржуазно-націоналістичного напряму». Рання його проза не дає для того жодних підстав. (Та й лише кілька творів з усієї його величезної літературної спадщини — це, скажімо, написана в 1919 р. повість «На той бік» —є справді уразливими з даної точки зору). Мало того, постійно і наполегливо виступаючи проти національного нігілізму, Винниченко воднораз піддає нищівній критиці характерні для певних кіл тогочасного українського суспільства прояви національної обмеже¬ності, національного чванства і т. ін.

Такий собі панок Недоторканий, один із двох героїв оповідання «У мір кований» та «щирий» (1907), «як скажений робиться», коли йдеться про будь-що, хоч якось причетне до «національної справи». Приміром, не надів у дорогу його товариш українську вишивану сорочку і — ледве виправдався перед Недоторканим: «А то вже: і «ренегат», і «кацап», і «зневага національної культури». А проти чого протестує Недоторканий, потрапивши в тюрму? «Геть,— кри¬чить,— чортова кацапня з наших українських тюрміа! Чого поналази¬ли сюди?!» Воістину вбивчий сарказм... Змальовуючи образ другого свого героя, «уміркованого» українофіла Самжаренка, від імені якого ведеться розповідь, автор також не шкодує сатиричних фарб: «...я чоловік тихий собі. Що Україну люблю? Так хіба ж я кому хоч слово про це говорив де? От тільки там, у книгарні... Ну, так то ж один раз, та й то не дуже...»

Для Винниченка є очевидним, що за базіканням панів-лібералів про свій патріотизм часто-густо приховуються їхні егоїстичні класові інтереси. «Україна Україною, а земля землею»,— недвозначно вислов¬люється той же Самжаренко, не погоджуючись із Недоторканим, який готовий піти «навіть на те, щоб насильно землю одбирати, аби

завести свою самостійну Україну». Самжаренкові тут міг би падати руку і поміщик Коростенко з оповідання «Малорос-європеєць», теж опублікованого в 1907 р. «Николай Андреевич большой любитель малоруського язика...» — каже про нього його дружина. І взагалі він відомий своїм «демократизмом, українством, лібералізмом». Але все це не завадило Коростенкові дати наказ «стрелять без сожаления» в селян, котрі, як йому здалося, хочуть посягнути на його поміщицьке майно...Антиподами такого роду «патріотів» і «народолюбців» виступають зображені в ряді інших Винниченкових творів справді передові представники української інтелігенції, до кінця щиро, можна навіть сказати, фанатично віддані ідеї боротьби за здійснення мрій і споді¬вань рідного народу. «Ось захоплююче соціальним мотивом оповідан¬ня «Студент»,— писав про один із цих творів М. Вороний,— де малюється непорозуміння між озвірілою і легковірною селянською юрбою і агітатор ом-студентом під час стихійного нещастя, пожежі в селі, в якій підозрівають «студентів»; конфлікт в нім закінчується трагічним фіналом — самогубством студента, що своєю смертю хоче доказати свою правоту і виявити селянам їх справжніх ворогів, що його переслідували. Тут самогубство — останній агітаційний спосіб БО ім'я торжества ідеї» '. Так само здатна поступитися найдорожчим заради торжества революційної справи Зіна Сокоринська, з якою ми знайомимось у майстерно написаному, забарвленому теплими лірични¬ми тонами оповіданні «Зіна». Змальовано привабливий образ мрійли¬вої, романтично настроєної дівчини («Зіна запевне знала, що люди соціалістичного ладу будуть кохати тільки раз в житті. Один раз — і годі. Але зате так, що... ех!»), а водночас — вольової і рішучої людини, переконаної революціонерки, що понад усе ставить свій тромадський обов'язок. ЗІна поспішає в місто X. (так у творі), щоб урятувати нареченого — він умирає в тюрмі, оголосивши голодовку,— але на якійсь великій станції її подорож раптом переривається: страйкують залізничники. Ш Зіна, знаючи, чим вона ризикує («забас-товка, мабуть, протягнеться більше трьох днів», а Антип «більше двох днів голодовки не видержить»), не могла, проте, не затриматись на цій станції, коли побачила, що страйк іде на спад. її палке, схвильоване слово дійшло до сердець робітників, надихнуло їх на продовження боротьби.