Про В. Винниченка та його ранню прозу

12

' Літературно-науковий вісник. —1907,— Річник X, т. XXXVIII.— С. 140-141.

2 Леся Українка. Твори,- Т. 12.- С. 255.

13що Килині взагалі довелося облишити думку про одруження з ним. І, втративши надію знайти якийсь інший, кращий шлях якщо не до щастя, то принаймні до матеріального благополуччя, вона після тривалих вагань вирішила стати коханкою панича-офіцера. Причому Килина до кінця щира і з ним: «Ви кажете, що любите мене... Я цьому не вірю... І сама вас не люблю... А ви хочете мене за полюбовницю взяти... Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю... дасте мені в руки 300 карбованців, Чуєте? — і тоді... тоді я вас слухатимусь...» Килина, отже, процитуємо ще раз Лесю Українку, «горда», в ній «сильно чувство собственного достоинства», вона «не лжет ни жениху, ни офицеру». І було їй, читаємо в повісті, «безмірно тяжко» пропонувати себе в «полюбовниці» офіцерові, у розмові з ним «вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама вона стала знов мертво-блідою». (Напрошується порівняння Кплини з панночкою Галею, однією з героїнь написаного приблизно в той же час, що й «Голота», оповідання Винниченка «Заручини». Дочка бідної вдови полковника, Галя теж продається — «вьіходит не за меня, а за мой капитал», як висловлюється її багатий наречений. Але Галя, на відміну від гордої Килини, саме нав'язує себе, І досить-таки безсором¬но, своєму «обранцеві» й при цьому анітрохи не переживає, не відчуває ані найменших докорів сумління). Отож не можна не посперечатися з О. Дорошкевичем, який у своєму «Підручнику історії української літератури» (1924) не знайшов для Килини іншого визначення, ніж «розміркована егоїстка».

Так само досить виразними є психологічні портрети тих персона¬жів повісті «Голота», яким у ній відведено порівняно невелике місце; автор уміє небагатьма словами, як правило, вкладаючи їх в уста інших своїх героїв, дати читачеві уявлення про особистість, характер людини. Приміром, слухаючи того ж діда Юхима, ми ясно «бачимо» сирітку Марину («Залякане, засмоктане. Воно тобі не те що вкрасти не посміє, а й за себе постояти не може. Усяке її штовха, усяке її щипа, з роботи не вилазить, голодне, холодне, забите, чорне... кому воно, нащо воно?)» або робітника Трохима, котрий люто ненавидить панів, але не знає, як діяти проти них («Він чоловік попечений: йому, де не торкнись, болить... Чоловік дороги шукає. Де він її знайде, чи на Сибіру, чи в палатах — то вже нам не знати»). Та, власне, й про особистість самого діда Юхима ми багато чого дізнаємося з тих його характерис¬тик. Як і з такого роду сентенцій цього старого наймита, що прожив велике і нелегке життя, «і по тюрмах сидів, і по світах бував»: «Правда — то от той самий п'ятак: подивись з одного боку — орел; переверни той самий п'ятак на другий бік — буде тобі орешка. От так і правда вся. Що на користь мені, от то й правда, а що на шкоду,

14

то — неправда. А що шкодить одному, то другому на користь. От тобі й правда вся...»

Далекий від септиментально-народницького замилування людьми з низів, Винниченко і в інших своїх творах про сільську та міську голоту правдиво показує, що в умовах панування соціальної нерівнос¬ті народ приречений на темноту і забитість («На пристані», «Голод», «Баришенька»), що навіть непересічні його представники в цих умовах не завжди витримують тиск життєвих обставин і моральна деградують («Терень»). Разом із тим на сторінках Винниченкових творів живе чимало образів простих, «маленьких» людей, які є носіями І виразниками найкращих начал народного буття. Це селянин Василь, який «коло череди» навчився грати на сопілці й зворушує серця своїх товаришів чудесною музикою, натура справді артистична («Раб кра¬си»). Це син робітника Федько — розбишакуватий, але чесний і сміливий хлопчик, що ладен із благородних міркувань пожертвувати собою («Федько-халамидник»). Це «найменший, найпослідній чоло¬вік» (таким його всі вважають) ПІня, якого політичні в'язні обрали тюремним старостою І який ціною власного життя довів свою відда¬ність громаді («Талісман»)... І, зрозуміло, як істинно позитивних героїв Винниченко зображує тих «голодних», що не тільки мучаться, страждають, а й рішуче виступають проти «ситих».

Революція 1905 року, писав В. І. Ленін у статті «П'ятдесятиріччя падіння кріпосного права», «вперше створила в Росії з юрби мужиків, пригнічених проклятої пам'яті кріпосним рабством, народ, який почи¬нає розуміти свої права, починає відчувати свою силу» '. Ми знаємо, що цей процес зростання самосвідомості трудящих мас знайшов глибоке художнє осмислення в творчості І. Франка, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, Лесі Українки, В. Стефаника. Позначені неабия¬кою реалістичною силою оповідання В. Винпиченка про зародження революційних настроїв І революційного руху на селі — такі, наприк¬лад, як «Біля машини», «Салдатики!», «Хто ворог?» — теж належать до безсумнівних здобутків української демократичної літератури почат¬ку XX століття.В основі сюжету «чудового нарису» (І. Франко) «§іля машини» — конфлікт між економом Ґудзиком та селянами-заробітчанами, з яки¬ми він, маючи на меті свою користь, не хоче вчасно розраховуватися. Сподівання панського лакизи, що вони «постоять, погомонять, почуха¬ються й підуть собі з богом до другої суботи», виявилися марними: змінилося село, виросли в ньому безстрашні бунтарі, як-от Карпо й Андрон. «Тепер інший час настає! Думаєте, що й довіку мужик дурний буде? Чекайте трохи!.. Он у Полтавській губернії задали вам перцю, буде й на всіх вас... Іроди! Мироїди! Ще дурить голову!»— гнів-