Життя і творчість Валерій Шевчук (Народився 20 серпня 1939)

У 1965 році мені запахло волею. Я завершив «Набережну, 12» — матеріалом для неї стали листи дружини, в яких вона списувала життя свого дворика у Києві, я переніс дію до Житомира і додав до того ряд образів чисто житомирських. В проміжках писав короткі оповідання, в 1964 році було їх написано 14, а в 1965-му — 9, зокрема цикл «Сині хвилі» на тему моїх зустрічей у Заполяр'ї з дружиною. Завершивши «Набережну, 12», влітку, на посту, в полярний день, при нічному сонці я писав «Вулицю» (тільки частково надрукована) — серію житомирських типів. Згадую тому, що це стало поштовхом до мого задуму великого роману в новелах про вулицю, на якій я виріс, — це «Химери зеленого літа. Хроніка безперспективної вулиці», новели з якого значною мірою надруковано в періодиці, але цілісно роман і досі не видано (він має близько 30 аркушів).

Останнього місяця перед звільненням я мав таке нервове напруження, що не міг не тільки щось писати, а й взагалі будь-що робити. А що весною я здав іспити на офіцера запасу, то в серпні мене звільнили. Дружина прислала мені цивільну одежу, військову я скинув у Мурманську в якомусь туалеті і мав уже собі спокій. Враження від повернення відбилося в оповіданні «Б-5», яке пізніше я назвав «Літепло ранньої осені» («Долина джерел»). Повернувся я саме в той час, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції, був у кінотеатрі «Україна» і вставав, протестуючи проти того (описано в романі «Юнаки з огненної печі» — ще недрукований). У вересні я влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі (приписані були при історичному музеї) — враження від цієї роботи відбилися в повісті «Голуби під дзвіницею».

Всю осінь було віддано на впорядкування написаних творів, їхній передрук, опрацювання тощо. Тільки в грудні я засів до писання повісті «Середохрестя», яку закінчив у січні 1966 року, — тут відбито мої враження студентського життя. В повісті багато реального, герої прототипізовані, за винятком Михайла — своєрідна трансформація авторського «я». Робота у відділі музеєзнавства здебільшого була нудна — описував солдатські могили, це відривало мене від миліших занять літературою. Частенько доводилося і їздити. Редагував тут ряд матеріалів про українські музеї для журналу ЮНЕСКО «Мигешп», написав і статтю «Пересувні музеї й автовиставки» (вийшло в № 3 за 1966р.). Загалом, у 1965 — 1966 роках я друкував уже більше статей і вперше звернувся у белетристиці до історичної тематики («Останній день», «Полиновий тлін»). Їздив до Чернівців, Чернігова, Донецької області.Саме сюди, у Донецьк, мені надійшла звістка про арешт брата, що мене приголомшило, я спішно повернувся до Києва. Були обшуки: в мене вдома і на роботі — позабирали листи. Був обшук і в батьків. З роботи мені довелося піти, інакше вигнали б. Були допити в КДБ — в Житомирі. Причиною арешту брата було те, що він вирішив (давня його бібліофільська пристрасть) набрати в друкарні і відбити для себе як пам'ятку часу статтю про процес над Погружальським, палієм україніки в ЦНБ. Коли ж почалися арешти в 1965р., він вирішив викинути набір, тож пішов на безлюдний берег річки Тетерів і закопав там його в кущах. Випадково цей набір знайшли хлопчаки і занесли в КДБ. За ці милі розваги брат мій дістав п'ять років концтабору суворого режиму.

Влітку 1966 року почалося редагування моєї першої книжки «Серед тижня», яку, до речі, впорядкував і дав їй назву мій брат, бо я був тоді у війську. Редактором книжки став Є. Гуцало. Згадане оповідання «Останній день» (друковане в «Дуклі» в 1967р.) потягло за собою цілий цикл фольклорно-фантастичних історичних оповідань, який згодом увійшов у роман-баладу «Дім на горі». Оповідання «Останній день» я надрукував лише 1992р., з «Дому на горі» його було знято, а саме з нього потік струмок, що живив мене згодом чи не 15 років. Загалом у 1967 рік я активно працював у літературі — це була, можливо, вершина мого поступування у 60-ті роки. На початку року вийшла моя книжка «Серед тижня». Я був тоді без роботи й мусив заробляти літературною працею, а це було на перших порах нелегко. Написав я тоді повість «Гніздо», яку ледве не надрукував «Жовтень», але її зняла цензура — згодом вона стала першою частиною роману «П'ятий номер», що входить у житомирську сагу «Стежка в траві, або Двори на передмісті» (книжкою ще не вийшла), писав оповідання, перекладав твори Г. Сковороди — так почалося моє зацікавлення поезією українського барокко, написав ряд статей. Помітили мене й за межами України, перекладали мої оповідання у Варшаві, Москві і Парижі; я сам перекладав вірші К. І. Галчинського, якими захопився, підготував і подав у «Молодь» книжку «Набережна, 12», про мене знову заговорила критика, особливо тепло відгукнувся на «Серед тижня» Іван Сенченко; загалом же старші письменники мою творчість майже не сприймали, за винятком Л. Серпіліна та І. Сенченка. Коротко працював у видавництві «Музична Україна», але затриматися там не зміг, бо вів себе надто незалежно. Мені запропонували піти геть, що я й зробив. Відтоді службу офіційну я щасливо оминав, тим більше, що того року мене прийняли до СПУ, як мені казали, більшістю в один голос.1968 рік був для мене знаменний тим, що я почав відходити від чистого реалізму, зануреного у побут, і звернувся до умовних форм, хоч і реалізму до решти не покидав — саме тоді з'явилася «Панна сотниківна», з якої пізніше режисер А. Степаненко зробить фільм «Повний місяць». У травні я був у Ірпені на нараді кіносценаристів, хоч жодного кіносценарію не написав. Хоча ні, іще студентом я разом із братом написав сценарій за повістю Я. Галана «Гори димлять» — це чи не єдине пристойне, що цей письменник створив. Ми були переконані, що це був би чудовий фільм. Ясна річ, нам показали на двері, а фільм з'явився за цим сюжетом тільки в 1991 році, але вже робили його інші люди. Так от, там, в Ірпені, я почав писати свого «Іллю Турчиновського», але з першого разу він мені не пішов, хоч на цю мою першу історико-філософську повість, яка писалася із застосуванням умовних форм письма, пішло у мене все літо, яке я провів не в Житомирі, як звичайно, а в Києві, бо в мене народилася тоді дитина, дочка Мирослава. Цю повість багато читало й хвалило (приватне) в 60-ті роки, але я був з неї невдоволений, тож згодом ще переписував її. В «Радянському письменнику» дуже зі скрипом ішла робота над книжкою «Вечір святої осені», писав я статті, рецензії та оповідання. До речі, тоді ж у передмові до книги Е. Гофмана «Золотий горнець» я теоретично обгрунтував свій перехід до умовних форм письма. Перекладав я й чудові есе Василя Горленка (з російської) — готував його видання в «Дніпрі», але воно світу не побачило, одне — через неприхильну рецензію А. Костенка, а друге — починала прочуватись у суспільстві реакція. Вийшов у мене «Сад пісень» Григорія Сковороди, переклав я «Маклену Грасу» М. Куліша, мене також перекладали на польську, білоруську, угорську, хорватську мови. Зрештою, вийшла «Набережна, 12» із повістю «Середохрестя», яка викликала зливу негативної критики, бо в суспільстві починав уже повівати холодний вітерець, призвісник майбутніх бід для нашої культури та інтелігенції. Але працював я багато, був повний енергії і вже, здається, восени цього року вступив у переговори з видавництвом «Дніпро» щодо перекладу на сучасну мову літопису Самійла Величка (вийшов аж у 1991 році), бо вже в 1969 році цілий рік перекладав том перший цього літопису. Десь у цьому часі я підписав лист-протест української інтелігенції проти закинення в тюрму без суду і слідства С. Караванського, за що мене проробляли у Спілці і примусили писати пояснення. Чимало в 1969 році я й писав, зокрема повість «Золота трава» (надрукована була в 1984 році) і перший варіант повісті «Мор», до якої потім повернувся в 1980 році й дав остаточну редакцію в 1983 році. Писав історичні й фольклорно-фантастичні оповідання, статті, мене перекладали на грузинську, білоруську, російську, польську мови. Нарешті вийшла книжка «Вечір святої осені», в якій було надруковано вісім нових оповідань і якою практично закінчилися мої книжкові видання в 60-х роках. На цю книгу рецензій в українських журналах та газетах друкувати не хотіли (нібито була вказівка), за винятком статті О. Никанорової в «Дружбе народов», тобто і не в Україні. В 1967 — 1969 роках їздив у Мордовію відвідувати брата (враження про це відбито у романі «Юнаки з огненної печі»).