Життя і творчість Валерій Шевчук (Народився 20 серпня 1939)
САД ЖИТЕЙСЬКИЙ ДУМОК, ТРУДІВ ТА ПОЧУТТІВ
Я народився 20 серпня 1939 року, а коли вже говорити дуже точно, то о 23.30 19 серпня, але записаний був уже 20-м числом, у родині шевця (отже, я натуральний Шевчук) у місті Житомирі. Про рід свій знаю не так і багато, але дещо таки знаю. Прадід мій по батькові — Тимофій Шевчук — жив у селі Кам'янка під Житомиром і був кріпаком. Був зовсім малого зросту, і пан, жартуючи, одружив його з дуже високою дівчиною. Цей Тимофій мав чотирьох синів: Івана, Олексія, Захара і Романа. В селі залишився Захар, який мав дочку Христю, а може, ще когось, решта пішла в Житомир, бо землі на всіх не було, хіба на одного. Мій дід Іван працював на різних роботах (чорних) при Житомирському магістраті, зокрема запалював ліхтарі на стовпах. Олексій став наглядачем у тюрмі, кажуть, брав участь у присмиренні повсталих в'язнів, за що був нагороджений годинником — у родині про нього говорили без пошани. Мав він двох синів: один став міліціонером, другий редактором райгазети, майором і ще чимось — закінчив як алкоголік, діти їхні були вельми маленького зросту, очевидно, прадідові гени пішли туди. Роман також був міліціонером, а згодом шевцював, після війни сидів у тюрмі як політичний. Мій дід Іван мав дочок Ганну, Ольгу, Марію, Варвару, Євдокію, Зінаїду і сина Олександра, мого батька. Був ще один хлопчик, але малим помер. Сам дід був високого зросту, дуже добрий характером і помер від тифу на початку 20-х років. Одружився він на Олександрі Поліщук, родом з м. Романова (згодом Дзержинськ). Олександрин батько був відслужений солдат, мати її захопилася блискучими ґудзиками і пішла за старого заміж. Було в них, здається, двоє дочок, жили бідно, принаймні Олександра стала наймичкою в панів. У Житомир потрапила випадково. Було їй якось дуже весело, і вона цілий день співала. В цей час проходив повз панський двір хтось із давніх сусідів.
— Чого це ти, Олександре, співаєш? — спитав.
— А то що?
— Сьогодні ж твій батько помер.
Вражена цим, як і тим, що вона в цей час весело співала, Олександра впала в меланхолію і цілі дні по тому ридала. Щоб розрадити її і спекатися, пани порадили їй піти на службу в Житомир до їхніх знайомих і завезли дівчину туди. Тут її згодом і зустрів Іван Шевчук, запалювач житомирських ліхтарів. Померла вона в 1947 році, проживши 72 роки, я її пам'ятаю, була це людина своєрідного характеру — я її описав у «Теплій осені» і в «Набережній, 12».
Прапрадід мій по матері Вікентій Малецький прийшов у Житомир із Польщі з двома хлопчиками (потім у нього були й інші діти, всіх п'ятеро). Причина приходу нагаразд невідома — з Польщі він чогось тікав, позбувшись там майна. Дітей вивчив на столярів, але вдягалися вони по-панському. Один із тих хлопців, що прийшов із батьком, лишив після себе великий рід; другий, Ян, мав сина Фран-ца, мого рідного діда, і дівчинку. Мати цих дітей, моя прабаба, померла молода, а як були діти малими, мій прадід загинув у час епідемії холери, здається, в 1892 році — його умертвили, а майно спалили. Франц виховувався у дитячому будинку, потім вивчився на столяра. Одружився з Варварою Квачківською, і мали вони двох дітей: Юзефу, матір мою, і старшого від неї Яна (Івана), який загинув у війні 1941 — 1945 років як необмундирований. Варвара була дочкою мельника Тимофія Квачківського. Розмовною мовою в материній родині була українська, але записані вони були поляками. Франц Малецький був висококваліфікованим столяром, тож родина жила порівняно заможно. Мав він добрий дім і майстерню на Рудинській вулиці в Житомирі — цей дім реквізували за несплату податку, який — непомірний — наклали на нього як на ремісника в кінці 20-х чи на початку 30-х років; мій дід психологічно не зміг працювати на фабриці, а тільки індивідуально. Мати завжди казала, що зовні та й характером, навіть певними звичками й уподобаннями я вельми схожий саме на діда Франца, але я ні його, ні баби Варвари в цьому світі не застав: дід помер раптово від зараження крові, було то в 1932 році. Через три місяці по смерті чоловіка померла й моя баба, а його жінка. Прожив Франц 45 років, як і його жінка; цікаво, що й народилися вони в один місяць, дід 3 грудня, а баба 4-го. Дід чудово співав українських пісень, мав темно-сині очі й був предметом розчулених спогадів моєї матері — я описав його в «Домі на горі» як батька Олександри Панасівни. Можна було б оглянути й родичів непрямого коліна, але це я зроблю іншим разом.Було в мене досить багате подіями і враженнями дитинство, та й не дивно; пам'ять моя почала фіксуватись з чотирирічного віку — був це 1943 рік. Малим я мав здатність весь час кудись забредати і постійно губився. Вперше це сталося якраз 1943 року, коли, розсердившись на брата, я рушив у білий світ шукати матір, яка пішла в той час на базар, і забрів на житомирську Смолянку, саме туди, де, як розказували, варили дітей на мило. Тоді ж таки я вперше потрапив у пресу: в окупаційній газеті, що виходила українською мовою, було надруковане оголошення про мою пропажу, житомирське радіо тоді теж про те оголошувало. Мене, однак, на мило не зварили, був я батьками щасливо знайдений і припроваджений додому, мене тепер пильно доглядали, що не завадило мені ще кілька разів згубитися — цю свою фатальну пристрасть я описав в оповіданні «Перша безсонна ніч» (зб. «Долина джерел»). Було в мене також кілька небезпечних для життя ситуацій: з вікна з моєї вини впало мені на голову скло і розсікло лоба, а вдруге ми з братом украли були в міліції, де тоді короткочасно шевцював мій батько, обріза, дістали патрона, що тоді не було проблемою; брат всадив його в обріз і натиснув на гачок, а я висунувся, щоб подивитися, як буде вилітати куля. Врятувало мене те, що куля була іншого калібру і застряла у стволі, мені тільки сильно обпалило лоба. Іншого разу я причепився до тягача, мене там прищемило, я не міг відчепитися; коли ж зіскочив, мене протягло по бруківці, зчесавши на нозі шкіру. Бували й інші випадки. Загалом же це цікавий калейдоскоп: війна й післявоєнні роки, черги за хлібом, харчова нестача, ігри у війну, часом криваві, патрони, солдатські каски, які ми носили, зброя, лазіння по скелях і по підземних ходах, що їх вирила вода на протилежному боці річки, по післявоєнних руїнах, викопування з-під землі тухлих яєць із розбомбленої у війні яйцебази — вони частково залишалися цілі, і хлопці добували їх із землі десятками; інтерес до них був тому, що, коли їх розбивали, вони вибухали, розносячи неймовірний сопух; школа, перші класи, де були переростки, замерзле чорнило — носили ми його з собою в чорнильницях, які ховалися в мішечки з ворочком; холодні класи, відсутність підручників, перші книжки, які вдалося прочитати, перша вчителька Марія Яківна (дивись «Дім на горі», де вона описана), 12-та чоловіча початкова школа, де я провчився три роки, а тоді перейшов у 32-гу мішану, також українську школу.