Життя і творчість Валерій Шевчук (Народився 20 серпня 1939)

Але ні, тут, здається, самим калейдоскопом не обійтися. Я пішов у перший клас у 1946 році, до того в школі вчився на два роки старший за мене брат Анатолій (нас у родині було тільки двоє); отож біля нього я вивчив напам'ять у п'ятирічному віці букваря і потрясав сусідів, що вмію у п'ять років читати. Мені показували місце, де треба прочитати, а зорова пам'ять у мене вельми сильна, і я шпарив без заминочки, ніби читаючи, а насправді проказуючи напам'ять. Ходив я тоді по вулиці в штанах, пошитих із ковдри, на одній шлейці, у зробленій батьком взувачці із висмикнутою з-під шлейки сорочкою і займався, де тільки випадало, декламацією віршів, що а задавали в школі моєму братові, щось на зразок:

Знову сонце, знову день,

Ворог знищений на пень.

А ще мене тоді називали «брехунцем» за буйну фантазію і вигадки.Кілька слів хочу сказати й про своїх батьків. Батько мій Олександр Шевчук був особою досить цікавою. Один хлопчик у багатодітній родині, він блискуче закінчив церковно-приходську школу ще перед революцією (він 1903 року народження). По революції закінчив семирічку і вступив на робфак, але як єдиний чоловік у сім'ї змушений був навчання покинути, хоч мав велике бажання вчитися далі. Був у профдіячах, ударниках (збереглася одна цікава грамота з тих часів), вступив у комуністичну партію, був посланий у приміський колгосп і кілька разів їздив на розкуркулювання — під тими враженнями здобув перші сумніви, бо розкуркулювали, як він побачив, зовсім бідних людей. Дописував до житомирської обласної газети, а коли вибухла війна, був залишений у Житомирі в підпіллі — ми мали з Житомира виїхати, та вже не встигли. Але явочні квартири, які він відвідав, були порожні, до нього мали прийти і не прийшли, отож він тільки те й робив, що переховувався, зникав з дому, коли бували облави. По визволенні Житомира від німців був мобілізований в армію. Вижив він тільки через те, що йому обклало шию чиряками, тож дістав на кілька тижнів відстрочку, а всі ті, кого забрали в перший призов, загинули як необмундировані — пам'ятаю, вернувся на околицю тільки один з тих чоловіків, та й то без ноги, прізвище його було Луб'яков. Був тоді забраний і загинув мій дядько (описано в оповіданні «Перша безсонна ніч»). Батько пробув в армії до липня 1945 року, коли його демобілізували: на пам'ять про ту подію ми всі разом сфотографувалися — і це єдина фотокартка, де я є дитиною. Після війни батька тягали в НКВС, обійшлося тільки тим, що його виключили з партії. Із того всього він здобув страх перед каральними органами і чималий скепсис у величі «вождя народів», про якого відгукувався іронічно, особливо коли його виславляли по радіо. Був великий трудівник, і я ніколи не пам'ятаю його при безділлі — і після роботи сидів на своєму пасастому стільці і шив взуття, бо жили ми дуже бідно. При роботі вельми любив, коли мати читала йому українську класику, улюбленими його письменниками були І. Нечуй-Левицький та Панас Мирний. Отак вони допізна засиджувалися: він шевцював, а мати йому читала. Я згадую цей факт, бо він пробудив у мені інтерес до української літератури. Книжкою, яка тоді мені дуже подобалася, була «Читанка» Миронова — були там і казенно-офіційні матеріали, але багато й класики, яка мені найбільше подобалася, особливо сильно вражали переспів Б. Грінченка «Лісового царя» Гете і Грінченкова ж «Олеся». Батько мав стихійну національну свідомість, але виявляв її вголос нечасто. Мати, хоч писалася по паспорту полькою, мала українську самосвідомість вищу від батька, була вона жінкою гонористою, розумною, вольовою. Вдома її пестили, але, осиротівши молодою в 21 рік (народилася в 1911 році), життя прожила суворе й повне нестатків. Але вона була чудова господиня, пильно нас із братом доглядала і вперто хотіла, щоб ми вчилися. Нас одягали ошатніше за наших ровесників на вулиці, в хаті водилися книжки, ми були записані в обласну дитячу бібліотеку (на тоді платну) і регулярно міняли там книжки — пам'ятаю, з якою гордістю я ніс, бувши в четвертому класі, першу свою грубу книжку! Нас пильно відшивали від усіляких хлоп'ячих компаній, мати навіть забороняла ходити в П'ятий номер (дивись однойменний роман), де жили наші численні тітки, двоюрідні брати та сестри, бо там «погані хлопці»; одне слово, вона нас скеровувала не в бік вулиці (до речі, багато моїх вуличних ровесників згодом потрапляли в тюрми як карні елементи), а в бік освіти, школи, книжки, бібліотеки, дому. Ясна річ, нас рвало на вулицю і до хлопців, і ми до них тікали при першій можливості, отож коли хтось із хлопців бачив здаля матір, то казав: «Шухер!» — і ми дворами тікали геть. Це був наш строгий страж. Батько був у нас вельми добродушний, правда, пробував залучити нас до ремесла, але ми до того не прилучилися, можливо, через те, що мати, хоч і сама з ремісничого роду, ставилася до ремесла з легким презирством і від спроб батька засадити нас за шевство чи взагалі привабити до фізичної роботи яро боронила, і ми все більше й більше прихилялися душею до книжки. Цікаво, до речі, й таке: коли вона побачила, що ми аж надто в тих книжках угрузли і пристрасть ця стала надмірна (на її погляд), то почала нашому фанатизмові протидіяти, бо ми не купували собі сніданків у школі, цукерок, грали в гроші, здавали хлопцям за плату свого човника —- і все, щоб мати змогу купити нову книжку, доходячи часом до справжнього аскетизму. Мати наша говорила правильною літературною мовою (українською), хоч знала і польську; як і батько, найбільше любила українську класику.Тут варто сказати кілька слів про так званих житомирських поляків. Це своєрідна група населення, які, на мою думку, більш католики, ніж поляки, а поляками почали називатися через те, що прийняли католицьку віру (до речі, й ми з братом охрещені в католицькому костьолі). Це ті «поляки», з яких вийшли Володимир Антонович, Тадей Рильський, Кость Михальчук, Борис Познанський, Галина Журба, В'ячеслав Липинський — нащадки скатолизованого, окатоличеного українського населення. Далекий предок моєї матері таки прийшов із Польщі, решта ж були з місцевого католицького населення, до речі, таких «поляків» є на Житомирщині цілі села (колишні окатоличені своїми панами українці), що, здається, ніколи й не знали польської мови, хіба що молилися нею. В родині моєї матері також говорили українською мовою, а пісень співали виключно українських. І зараз ці католики здебільшого україномовні, більше того, саме вони найменше піддавалися русифікації. Польську мову вживали тільки інтелігентні прошарки цього стану, які мали в себе польські книжки, навіть бібліотеки і говорили місцевим польським діалектом; я знав і цей прошарок (дивись оповідання «Відлунок»); ми навіть позичали ті книжки до читання (в родині Каліцьких), але та сама старенька Каліцька, яка виїхала згодом до Польщі, писала звідти, як розказували, розпачливі листи, бо відчувала, що потрапила на чужину. Отже, це група своєрідна міжнаціональна, вірою таки твердо католицька, а етнічно ближча до українства, ніж до польськості. Через це українське національне почуття в моєї матері не є чимось дивним, хоч, коли бути безстороннім, не можна не згадати, що перед смертю (батько помер 1983, а вона 1991 року) в напівпритомному стані вона говорила не тільки українською мовою, але й польською, а ще кликала свого загиблого у війну брата Янека; попросила вона, ясна річ, щоб до неї прийшов ксьондз.