Зворотний зв'язок

Життя і творчість Валерій Шевчук (Народився 20 серпня 1939)

Влітку почалися публікації поетів-шістдесятників: І. Драча, М. Сингаївського, М. Вінграновського, В. Коротича. І. Драч викликав мене до Києва, і я спішно приїхав — починалося цікаве життя, ми були тоді в надзвичайному піднесенні. Восени готувався в «Літературній газеті» розворот на дві сторінки: «Проза братів Шевчуків», але до того чомусь не дійшло, замість того було подано зведені сторінки прози, де, крім нас, були оповідання Є. Гуцала та В. Дрозда, — вони з'явилися на той час у Києві з провінції, — Ф. Бойка, І. Драча. Моя окрема сторінка з'явилася вже в 1962 році, і на цьому широкі подачі молодих припинилися. Це все викликало в мені чималу енергію, в 1961 році я написав 18 коротких новел, а в 1962-му аж двадцять — всього 38. Деяким з них судилося бути перекладеними на інші мови, а одне — «Вона чекає його, чекає» — було навіть пізніше екранізоване (І. Жилком як студентська робота). Я написав у 1961р. і першу свою статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для якогось житомирського збірника, що його укладав невгамовний Борис Тен, але той збірник у світ не вийшов. Отже, у велику літературу я ввійшов фактично в 1962 році завдяки публікаціям у «Вітчизні» та «Літературній Україні» — був я у цей час на IV — V курсі університету. Весною цього року, за сприянням Л. М. Новиченка, я жив в Ірпені два тижні, підгодовуючись і шалено працюючи, — там було, до речі, написано й «Атіллу та Сірого», сюжет якого мені розповів Г. Кириченко, яке так полюбили згодом перекладачі.Цього літа багато їздив, спершу з кінорежисером І. Грабовським в Чернівецьку область: Чернівці, Вижниця, Розтоки, підіймався в полонини, потім поїхали до Ужгорода, а тоді до Львова. Вдруге їздив до Львова та Ужгорода із В. Дроздом, а разом із П. Скунцем — до його рідного Міжгір'я. Восени їздив із П. Тичиною, М. Вінграновським та В. П'яновим по Поділлю, були у Вінниці, Хмельницькому, Старокостянтинові, багато виступали. На п'ятому курсі я почав підробляти як консультант прози Комісії по роботі з молодими СПУ, що дало мені змогу покинути гуртожиток і оселитися поблизу будинку М. Рильського в Голосієві разом із поетом Ф. Бойком (згодом цей здібний поет збожеволів, фактично на моїх очах). Борис Тен, довідавшись, що я живу поруч із М. Рильським, доручив мені занести йому якусь свою роботу, сказавши при цьому: «Може, Максим Тадейович і на вас зверне увагу». Я доручення виконав, але Максим Тадейович на мене уваги не звернув. Ближче я був знайомий із старших письменників з В. Сосюрою, який тепло до мене ставився, з Б. Антоненком-Давидовичем, якого тоді часто відвідував, та Л. Новиченком, з яким ми не раз бесідували. М. Рильського ж я бачив тепер щодня, він гуляв по ліску із своїм брунатним мисливським псом. У той-таки час я зібрав свої рукописи у книжку й подав до «Радянського письменника» при сприянні В. Земляка, але там рукопис нещадно зарізали. Я тим не вельми журився, бо в періодиці в 1962 році опублікував 13 оповідань (всі короткі), які викликали, за моєю статистикою, 14 відгуків у пресі, більшість — негативних, навіть озлоблених. Я досить вільно виступав тоді на вечорах у Спілці письменників, було й обговорення моєї творчості (разом з братом, Р. Трєтьяковим, П. Скунцем), де мене Дмитро Гринько охрестив наслідником Арцибашева, якого я, до речі, й не читав; очевидно, через те мене тоді в СПУ не прийняли, хоч усіх моїх колег приймали і без книжки. Знову-таки тим я не журився, але наприкінці 1962 року відчув себе вичерпаним: треба було в манері письма щось міняти.

Тим часом мусив писати диплом, тема якого була: «Публікація документальних матеріалів з історії України у XVIII столітті»; в основному я розглядав літопис Самійла Величка, що викликало в мене й пізніший інтерес і стимул до праці над цим твором. Консультантом у мене був викладач Яковлев, педант і сухар, який вимагав, щоб я йому подавав роботу за розділами, я рішуче відмовився, бо хотів написати роботу самостійно. Науковим же керівником у мене став професор А. Введенський, який дуже уважно до мене поставився. На захисті прийшло до дискусії: Яковлев вимагав, щоб поставили «З», а професор А. Введенський — кругле «5». Поставили четвірку, загалом же ця робота обіймала близько 250 рукописних сторінок.

Весною і влітку 1963 року я був зайнятий: кінчав університет, отже, й писав мало. Цього року був я й учасником Всесоюзної наради молодих письменників у Москві, де мою творчість було сприйнято прихильно. Після університету мене послано в Житомир власним кореспондентом газети «Молода Гвардія». Тут я виявив, які різні речі журналістика й література і який я нездатний до журналістики — здається, це помітили і в редакції. Багато їздив у службових справах по Житомирській області.Восени я одружився з Неонілою Біличенко, українською філологинею; тоді ж наді мною зависла загроза солдатчини. Влітку й восени я написав близько десяти оповідань уже в новій стильовій манері. В листопаді мені забрили лоба і відпровадили до Мурманської області; там я знову почав писати вірші. Загалом, ставлення до мене в літературі різко змінилося: в цей рік я не надрукував нічого, запланована у «Молоді» книжка не вийшла — це було перше холодне мовчання, яке я відчув біля своєї особи, — фактично, мене від літературного процесу було відсунуто. Подейкували, що й у військо мене і В. Дрозда (того послали в Забайкалля) закинули для перевиховання. Я почав тверезіти. Закинутий на далеку північ, у Заполяр'я, я страждав, солдат із мене був десь такий, як Швейк. Новий 1964 рік я зустрів у Кілп-Яврі, неподалік Мурманська, поставив на своїй тумбочці крихітну ялиночку, складав вірші й сумував за своєю юною й прекрасною дружиною, з якою мене так швидко розлучили, пишучи їй тужливі листи. На початку року я переїхав із Кілп-Явра до Североморська (див. оповідання «По дорозі в Кала-курті»), мене помістили в малій казармі роти охорони штабу корпусу. Став я тут за писаря, але треба було для цього допуску до секретних матеріалів; папери послали, й коли вони прийшли, то на мене почали дивитися чотирикутними очима, як на якогось злочинця. Миттю відставили від писарства й перевели в окрему роту зв'язку, де я був спершу телефоністом, а потім телеграфістом (вельми нездалим, бо в техніці виключно бездарний). Ці зміни, зрештою, були на ліпше, бо я знову дістав змогу писати прозу (спершу на телефонній станції під час чергувань, а потім на посту і в караульному приміщенні). Написав ряд оповідань і почав писати свій перший роман «Набережна, 12». Рукописи я відсилав до брата в Житомир, він їх передруковував, а тоді присилав мені копію; з того всього загубилося тільки одне оповідання. Великою радістю були мені відвідання дружини, яка героїчно долала величезний простір, що нас розділяв. Жилося мені серед брутальної солдатні психологічно важко, але і в тому середовищі я знайшов собі приятелів чи прихильників (серед солдат та офіцерів), фактично щодня писав дружині листи, щодня їх і одержуючи, — це мене й підтримувало. Не покидав писати й білі вірші.


Реферати!

У нас ви зможете знайти і ознайомитися з рефератами на будь-яку тему.







Не знайшли потрібний реферат ?

Замовте написання реферату на потрібну Вам тему

Замовити реферат