Життя і творчість Валерій Шевчук (Народився 20 серпня 1939)
— Як? — спитав самими губами в напруженій тиші, яка запала в майстерні.
— Вступив, — так само пошепки відказав я.
І тут я побачив те, чого ніколи не бачив у своєму житті: в батька покотилися по обличчю сльози. Вдруге він заплаче тоді, коли заарештують мого брата, — ці сльози були від щастя, а ті від розпачу. Але то буде в 1966 році.
І ось я студент. Спершу жив у Боярці неподалік від могили Володимира Самійленка в домі старої вчительки, яка ще Самійленка знала живого (див. оповідання «Вечір святої осені»), а під кінець 1958 року оселивсь у 4-му університетському гуртожитку на Виставці, де прожив чотири роки. Почався новий етап мого життя — студентський. Перше, що я вчинив: подався в каталоги університетської бібліотеки. Тоді саме йшла лібералізація життя і чимало старих книжок було розморожено, зокрема українських. Я переглянув карточки україністики, і в мене помутніло в голові, аж недобре стало: увіч відчув, що освіта моя поки ще цілком мізерна, що моя самовпевненість, мовби щось у цьому світі пізнав, сміху варта, і хтозна, чи зможу я подолати й осягти це море, не втопившись у ньому. І тут заговорила в мене трудолюбна кров моїх предків-ремісників, адже чи були вони столяри, чи шевці, а завжди були добрі майстри, часом і висококласні. Дуже швидко я побачив, що учбовий процес в університеті цілком схоластизований, отож вирішив ставитися до нього формально, а всю свою енергію кинути на самоосвіту, що я і вчинив. Отже, дні мої були наповнені так. Приїжджав раненько на лекції, на першій перерві біг до бібліотеки, кидав у ящичка замовлення на книжки, а коли вони були відкладені, брав на лекцію, де ті книжки студіював. Потім біг на обід, з обіду — знову в бібліотеку і просиджував тут частенько до 10 години вечора, коли бібліотека зачинялася. Тоді їхав на Виставку у гуртожиток. Ясна річ, що трохи часу виділялося на дівчат і кіно, на вечори у Спілці письменників, у клубі Рабіс на вулиці Леніна, концерти в Малому залі консерваторії (ще з Житомира захоплювався класичною музикою), зрідка театр і філармонію, бо грошей у мене було вельми мало — я відмовився брати у батьків грошову допомогу, бо вони не мали з чого її давати. Жив я надголодь: вранці булочка із «Булочної» на площі Толстого, вдень обід у студентській їдальні (жахливий, треба сказати), ввечері кілька пиріжків у «Пиріжковій» на початку Хрещатика. Зате серед книг, які доводилося читати, я відкрив собі багато. Тут я вперше прочитав Євгена Плужника та Валер'яна Підмогильного, і вони справили на мене великий вплив, захоплювала мене проза й поезія А. Кримського, прочитав Клима Поліщука, М. Зорова, М. Грушевського, В. Винниченка, пізнав прозу Кнута Гамсуна й закохався в неї, читав філософічну літературу (навіть таку, як «Пол й характер» О. Венінгера), твори Шопенгауера, Ніцше, Брандеса, Спенсера і так далі. Читав, ясна річ, чимало і з історії України (крім М. Грушевського — В. Антоновича, О. Лазаревського, О. Єфименко і т. ін.).Я швидко налагодив стосунки із літературними студіями: «СІЧ» (тобто студія імені В. Чумака) в університеті; Борис Тен порекомендував мене Василеві Земляку, що був головним редактором «Молоді», і той увів мене в студію «Молодь» (про зустрічі із В. Земляком див. спогад «Що запам'яталося» в книзі «Заповіт любові». — К., 1983. — С. 307—309). Я був тоді поет і скоро влився в життя літературної богеми, моїми ровесниками були І. Драч, М. Вінграновський, І. Жиленко, В. Підпалий, М. Сингаївський, М. Сіренко, С. Зінчук, О. Булига, В. Житник, Г. Кириченко, В. Кравець, А. Сім'ячко, Н. Кащук та ін. Скоро я відчув, що в поезії мені тісно, і з 1960 року почав писати новели, ще досить слабенькі. Вірші мої ніхто друкувати не хотів, хоч я розсилав їх чи розносив по журналах та газетах, зате в 1961 році дебютував досить слабким оповіданням про Т. Шевченка «Настунька» у збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі, і то завдяки Борисові Тенові, який мені таке оповідання замовив, — якраз приїхав я у Житомир на зимові канікули; воно було написане й відразу ж пішло в друк, що з моїми творами надзвичайно рідко трапляється, я прихильник «відлежки» творів. Там-таки, у тому збірнику, вперше надрукувався і мій брат; пізніше «Настуньку» я переписав наново (у 1978 році) в «Чарівника». Весною 1961 року літературна студія «СІЧ» видала стінну газету «Заспів», в якій було вперше подано поему І. Драча про Т. Шевченка, вірші інших студійців, моє оповідання «Щось хочеться» (пізніша назва «Кілька хвилин до вечора») ввійшло у збірку «Долина джерел». На те оповідання був гострий відгук в університетській газеті «За радянські кадри» мого однокурсника І. Варави:
«Що ж йому хочеться?» — це перший друкований відгук на мою творчість, ясна річ, негативний. До речі, ця ж газетка ще раніше цілком несправедливо вилаяла мене пером одного з моїх курсових недоброзичливців, навіть намалювали мене «стилягою», хоч я «стилягою» ніколи не був, але то окрема тема. Ота газета «Заспів», свіжа й молодеча, де був намальований Т. Шевченко із зеленими вусами, наробила нам чимало клопоту, бо Драча, Підпалого, мене, а може, й ще когось хотіли за те вигнати з університету, тягали в КДБ, допитували, але виключили художника, що малював ту газету (забув його прізвище), його дівчину і В. Плачинду, який героїчно за них заступився (брата С. Плачинди). На 21 травня ми, смутні, їхали в Канів на 100-річчя перенесення праху Т. Шевченка: 3. Береза, Ф. Бойко і я зайцями, а І. Драч «порадошно», з квитком. Видовище, яке ми побачили в Каневі, зворушило нас, ми стояли тоді на порозі хати Зіни Берези, канівчанки, і дивилися на безконечний хід людей до могили Кобзаря. Вдень пішов затяжний дощ, і люди аж до вечора розходилися з могили цілковитим потоком. До речі, в Каневі я бував і раніше, жив тут після першого курсу (з місяць) в університетському таборі — ми були на археологічній практиці.