Осавул української ідеї (повернення Вячеслава Будзиновського)

З різних джерел спливає різна інформація, але посутньої помилки не буде, коли перекажемо за тими ж публікаціями, що орієнтовно з 1921 по 1933 рік тільки «Свобода» (Нью-Джерсі, США) опублікувала більше дев'яноста оповідань, повістей та історико-популярних розвідок В. Будзиновського. З творів, до яких мусить повернутися обличчям сучасна літературна кри­тика в Україні, звернемо увагу на такі, як: «Козак Шуба», «Не будь звіром», «До віри батьків», «Шагін Гірей», «Волю бути козачкою», «Пригоди запорозьких скитальців» та ін. З тих йо­го творів, які, як правило, друкувалися в періодичних видан­нях, назвемо: «Мерлець говорить», «Не вб'ють його», «Послідній Ногай», «Дика баба», «Бранка», «Перед бурею».

1934 р. у Львові побачила світ історична повість В. Будзи­новського «Гримить». У передмові (без підпису) були й такі рядки: «Осип Маковей та інші товариші, балакаючи про якісь його (В. Будзиновського. — В. К.) політичні статті, стали раз сперечатись, чи Будзиновський написав би яку повість. Тому що їхні думки були поділені, звернулися до нього, щоби він сам рішив справу. І справді — тоді зараз-таки ніччю сів В. Буд­зиновський писати оповідання й за дві доби передав товари­шам рукопис оповідання п. з. «Стрімголов». Ще за декілька днів В. Будзиновський приніс О. Маковею для «Буковини» повість «Як чоловік зійшов на пана...». Звичайно, критика бу­ла щедрою на похвали для автора. Були, звичайно, і такі відгуки, які несли в собі суперечливі оцінки, суб'єктивні суд­ження. Ось гострий на перо М. Рудницький закидав письмен­нику, мовляв, В. Будзиновський «не мав часу «видумувати» нових сюжетів і залюбки запозичив готову фабулу від Купера або Герстекера, переодягаючи героїв і змінюючи обстановку. За матеріал мав історію України, яку добре знав, за провідну думку твору досить йому було боротьби «з ворогами». Будзи­новський писав багато і швидко, ставився до літератури, як денникарі до газетної праці: треба написати таку-то річ на оз­начений речинець і віддати рукопис до друку, байдуже, чи є там які помилки, бо й так завтра треба писати вже щось нове».

П. Карманський наголошував, що В. Будзиновський в літературі «добачував тільки виховницю сильних характерів, бойовників. Для естетичних вальорів не мав змислу. Під цим оглядом був предтечею Донцова і групи тих молодих, що їх репрезентує Юрій Липа. Його мрією була українська повість в роді Сенкевичевої трилогії, і коли не діждався її, забув про те, що він колишній політик, агітатор і публіцист, — взявся до писання історичних романів. Сенкевичем українським не зро­бився, бо замалу мав естетичну культуру. Та все-таки молодь зачитується в його повістях і може навіть у дечому вчитися у них».

І таких суперечливих оцінок-роздумів можна назвати нема­ло. Мав рацію П. Карманський саме в тому, що повісті В. Буд­зиновського мали неабиякий успіх колись; правда і те, що кращі історичні твори автора і в наш час повертаються до читачів.

В. Будзиновський як історик літератури писав критичні студії та есеї про В. Стефаника, М. Яцківа, Леся Мартовича, упорядковував хрестоматії, збірники, писав ширші історичні розвідки.

Цікавим з наукової точки зору є видання «Козацькі часи в народній пісні, з замітками В. Будзиновського» (Львів, 1906. — 237 с). Коли взяти до уваги той факт, що український історичний фольклор, зокрема, думний та пісенний видавався сгупо (згадаймо, що, відгукуючись на 1 том історичних пісень В. Антоновича та М. Драгоманіва, англійський письменник і фольклорист Вільям Ральстон 1875 р. висловився захоплено, як про предмет «національної гордості українців»), а ширших наукових студій теж бракувало, не рясно тим більше вигляда­ло з наявністю підручників, посібників, хрестоматій та анто­логій, то зрозуміле загальне зацікавлення випуском у світ та­кої книжки.Книга відкривається малюнком татарсько-турецьких нападів на Західну Україну, точніше на Галичину і Волинь у XV і XVI ст. Правда, автор, як то мовиться, дещо перестарався, оскільки серед розряду дум є, хоча й змістовні, але не народно­го характеру тексти. У короткому передслові упорядник не за­значає, з яких джерел взято ті чи інші тексти; він тільки стверд­жує свій намір дійти «до простих читачів». У згрупованому, властиво, на два розділи (думи, зложені до Б. Хмельницького; думи від 1648 р. і до зруйнування Січі) матеріалі маємо тексти про Івана Коновченка, Івана Богуславця, Самійла Кішку, коза­ка Супруна (хоча пропущено про Саву Чалого, Максима Залізняка, Ґанджу Андибера, про Довбуша та опришків).

Збірник загалом вартував загальної високої оцінки, і зрештою такий прискіпливий критик, як І. Франко в невеликій рецензії говорив про видання як про давно відчуту потребу; зазначав, що «план і метод» є «вповні вдатними і відповідними до зазна­ченої ним мети» (Літературно-науковий вісник. — 1906. — Т. 35. — Кн. 7. — С. 175—176). Одначе мав рацію критик, коли закинув докір В. Будзиновському, що той дещо розмив поняття «козацькі часи»; порушив усталену схему групування дум, окремо пісень (у нього не вроведено чіткої градації між цими жанрами); трохи «всипав» недоладного й часом супереч­ливого в історичного характеру примітки. Зазначимо при­нагідно, що розширений текст рецензії І. Франко опублікував як рецензію-коментар в ЗНТШ (1906. — Т. 73. — Кн. 5. — С. 205—211).