Осавул української ідеї (повернення Вячеслава Будзиновського)

У статті-огляді «З останніх десятиліть XIX віку» І. Франко переводить критичним поглядом такі постаті в нашому пись­менстві, як Тимофій Бурдуляк, Осип Маковей, Андрій Чайківський, Богдан Лепкий, Михайло Петрушевич, Лесь Мартович, фіксує у власному аналізі найхарактеристичне: в оповіданнях Вячеслава Будзиновського він вбачає і сміливість, і певну бравуру, і до деякої міри зверхню форму (Зібрання творів: в 50 т. — К.: Наук, думка, 1984. — Т. 41. — С. 525). Так воно все, а чи не зовсім, але десь з 1920 р. оповідання та повісті В. Будзиновського широко друкували часописи Аме­рики (до 1932 р. у США побачили світ понад сімдесят його творів), їх також передруковували бразіліиські та канадійські видання, звичайно ж, не сплачуючи авторові ніяких гонорарів.

Напримір, 1920 р. накладом Степана Шухевича з'явилося у Львові історичне оповідання «Під одну булаву» (одне з ос­танніх перевидань: Нью-Йорк: Говерла, 1956. — 122 с), в ос­нові якого — козацькі часи, часи походів і борінь, слави й упадку Б. Хмельницького. Твір побудовано на історичних фак­тах та правдивих джерелах.

З циклу історичних творів малої форми, переважно оповідань, варті і сьогодні уваги «До віри батьків» (Львів, 1924.

— 66 с), «Шагін Гірей» (Львів, 1924. — 64 с), «Небіжчик — ходить» (Львів, 1924. — 80 с), «Кров за кров» (Львів, 1924. — 127 с), «Ішли діди на муки» (Львів, 1925, — 117 с), «Міщанка» (Львів, 1928. — 32 с). Наприклад, в оповіданні «Небіжчик — ходить», заселеному багатьма персонажами, з багатьма відтінками й переплетіннями у сюжетній канві, автор блиску че демонструє уміння «накручувати сюжетну пружину», оповідну химеризацію, яка тримає читача в лабетах інтриги, спокусливо веде сторінками твору до розв'язки. Показовим є те місце, де священик із Стахом вночі відкривають гробовець — і, на превелике здивування обох, з'ясовується, що там не тіло Юрка Верницького, а чиєсь інше (С. 70—72). А ось в оповіданні «Міщанка» (як і взагалі у творах малої форми) ав­тор вдало використовує експресивний, динамічний початок у діалогічній формі, що заінтриговує одразу читача, пожвавлює інтерес: «— Лус! Лус! Лус!

В сінях у вишанського римаря Ситника лускало так, наче б кого ременем гатили по спині. Що таки так було, свідчив крик:

— Йойой! Йойой! Та защо?

— Защо? — Викрикнув хтось другий. — Я тобі дам, защо! Ти пройдисвіте, ти волокито, ти мочимордо!» (С. 3).

Із повістевого доробку В. Будзиновського звернемо увагу на такі твори, як «Стрімголов» (Чернівці, 1897. — 106 с), «Як чоловік зійшов на пана» (Чернівці, 1897. — 159 с.) та ін. Своєю фабулою повість «Стрімголов» нагадує твір «Як чоловік зійшов на пана». Так само в стилі побутової деталізації й надмірного опису автор веде розповідь про студентське життя у Відні, про невдале кохання та врешті-решт, смерть Романа Адамського, що лежав, стікаючи кров'ю.

Якщо вести мову про майстерність з точки зору глибини змісту повісті «Як чоловік зійшов на пана», то можна, не пере-силуючи аналітичну напруженість, говорити про посередньої вартості розповідь, у якій автор не виказав ні оригінальності сюжету, ані тим більше характеротворення. Звичайний, часом аж здається, що надто банальний хід думки: майже четверту частину обсягу твору автор «вділив» розповіді про те, як два приятелі-студенти Стефан Парубальський та Петро вчаться, опа­новують верховин^ правової науки, як фліртують з дівчатами.

Далі ж у канві появляються «клітини» соціальної бентеги, розміркувань про політичне життя-буття, про різні партії, та, зрештою, про сімейне жит­тя (тут автор вдається до мето­ди: герої з'ясовують свої сто­сунки листуванням).

Манера повіствування роз­тягнута, переповнена дріб'яз­ковою побутовою деталізацією; автор фактично з першої сто­рінки послуговується діа­логами (і тільки з п'ятнад­цятого по двадцятий розділ тво­ру вкраплюється філософсько-публіцистичний фермент). Закінчення повісті трафаретне: Стефан одружується, повністю відходить від товариства і політичного життя. «Більше ніхто не бачив Стефана в українській громаді, — пише письменник. — Товариші не читали більше його листів, ні друкованих праць. Часом тільки доходили до них його підписи на ... банкових документах» (С. 159).На думку аномімного автора передмови, В. Будзиновський був тієї гадки, що його письменницька продукція «не для кри­тиків літератури, ані на те, щоб про неї колись писали в підручниках історії літератури, а виключно для читачів» (С. 16).

Як би там не було, а В. Будзиновський писав багато, прак­тично все публікував. Ось 1920 р. він видає історичну повість ♦ Під одну булаву»; того ж року вийде велика повість «Осаул Підкови». А через рік, тобто 1922 р., він прийде до читачів з книгою «Кров за кров». І так практично щороку В. Будзиновсь­кий втішав численну читацьку публіку новими творами, у яких не намагався сягнути високого щабля художності, не дбав аж конче про психологічне наповнення характерів. Він викладав матеріал, що будувався на історичній правді, дохідливо, про­сто, популярно — цим ; .--азивав до себе найменш освіченого читача, але читача чесного, в душі патріота, що охоче брався за книгу, бо таким робом мав надію і, зрештою, змогу порозумітися в історії далекій, але не байдужій йому, його дітям і внукам.