історії галицького туристичого краєзнавства (друга половина XVIII ст. – 1945 р.) розвиток мандрівництва
“Австрійський уряд, приєднавши Галичину, не дуже дбав про піднесення в ній краєзнавства, яке легко могло б пробудити у її мешканців надто велику любов до свого краю, небезпечні думки про давнє і недавнє минуле [15, с.117]. Писали про Галичину здебільшого німці Австро-Угорщини, які з певною імперською погордою ставилися до галичан, їхніх звичаїв, мови та історичних традицій. Офіційні й напівофіційні видання з географії і статистики Галичини були сухими шкільними підручниками або збірками окремих розрізнених матеріалів.У 1810-1820-і рр. Галичиною прокотилася нова хвиля національно-культурного руху. Епіцентром цього руху став Перемишль. У 1815 р. тут виникло перше українське просвітницьке Товариство для підготовки книжок для народу, яке проіснувало до 1817 р. Засновником Товариства був священик Іван Могильницький. Він написав першу “Граматику языка славено-руського” (1823-1824 рр.) і науковий трактат “Відомість о Руськом язиці”. У Перемишлі сформувався як вчений-етнограф Йосиф Лозинський – автор першої в Галичині надрукованої українською мовою етнографічної праці “Русское весілє” (1835 р.) та Граматики живої української мови (1846 р.), а також ряду розвідок з історії Галичини.
Значний вплив на активізацію народознавчих досліджень у Галичині мало перебування одного з засновників слов’янської етнографії, археології і фольклористики Зоряна Ходаковського (Адама Чарноцького). Під його керівництвом розпочалося вивчення народних традицій, збирання пам’яток народної творчості, речових пам'яток, решток старовини, яке заклало підвалини майбутньої української і польської фольклористики. Слід згадати і Гната Червінського (1770-1830 рр.) – талановитого польського етнографа, який з симпатією ставився до українського народу й тривалий час вивчав звичаї українського населення Галичини. Книга Г.Червінського “Образи Русі Червоної” (1811 р.) була першою європейською науковою краєзнавчо-етнографічною працею про українців.
Другий етап – розвиток народознавчого краєзнавства: від ”Руської трійці” до виникнення Товариства “Просвіта” (1830-і – 1868 рр.).
У 1830-х рр. в Галичині намітився поступ у розвитку народознавства. У Львівській духовній семінарії виник маленький гурток однодумців, який назвався “Руська трійця”. У 1833 р. він видав свою першу рукописну збірку “Син Русі”. У 1836 р. серб Г.Петрович у м.Пешті надрукував рукопис “Руської трійці” під назвою “Русалка Дністрова”. Це була перша книжка у Галичині, написана живою українською мовою і українським алфавітом.
Влітку 1834 р. Я.Головацький здійснив подорож пішки зі Львова через Миколаїв, Стрий та інші міста Галичини. Його подорожні нотатки “Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля у Л.” – це класичний зразок опису мандрівки вкраїнським краєм, який був однією з перших спроб українця заповнити прогалину в науковому вивченні рідного краю. Іван Вагилевич під час своїх мандрівок Галичиною збирав фольклор і етнографічні матеріали, відвідав історичні пам'ятки, проводив археологічні дослідження. Так, у нарисі “Берди в Уричі” (1843 р.) він описує унікальні ландшафти Урича, скелі, загадкові піктограми на них, замислюється над історичними витоками пам’ятки. Обстеження І.Вагилевича дали йому підстави першому серед краєзнавців Галичини висунути гіпотезу про оборонне значення Урицьких скель.
Одним з фундаторів туристичного краєзнавства в Україні вважаємо Омеляна Партицького (1840-1895 рр.).
О.Партицький регулярно здійснював науково-краєзнавчі подорожі у Карпати. Зібраний ним археологічний і краєзнавчо-етнографічний матеріал став основою для праць “Образи Руси Галицької”, ”Подорожньо-етнографічні записки” (1887 р.). Про найатракційніші пам'ятки та найважливіші події Галичини О.Партицький залишив окремі краєзнавчі розвідки-нариси “Жерло Парашка”, “Крехівський монастир”, “Камінь Св.Петра” та ін. І саме О.Партицький першим серед українських краєзнавців розробив туристичний маршрут для краєзнавчої подорожі атракційними околицями Львова.
“Весна Народів” 1848 р. сприяла пробудженню національної свідомості українського народу в Галичині, Буковині, Закарпатті.
У Галичині в цей час виникло політичне об'єднання – Головна Руська Рада (очолив М.Устиянович), яка заініціювала скликання з'їзду діячів української культури для обговорення питань, пов'язаних з подальшим духовним розвитком українського народу. На жаль, більшість діячів українського відродження 40-50-х років XIX ст. не витримали подальшого реакційного тиску з боку австрійської влади та польської шляхти і вимушено стали “москвофілами”. У 1861 р. у Львові засноване Товариство “Руська Бесіда”. При ньому у 1884 р. утворено Український театр. А в 1862 р. у Львові було скликано Установі збори Товариства “Просвіта”, якими фактично було започатковано діяльність цієї громадської організації (“Просвіту” очолив проф. Анатолій Вахнянин).
Видатною постаттю українського туристичного краєзнавства є Іван Нечуй-Левицький (1938-1919 рр.) – талановитий письменник, етнолог-фольклорист, філолог і краєзнавець. І.Нечуй-Левицький здійснив цілий ряд краєзнавчо-експедиційних мандрівок теренами рідного краю, зокрема об'їхав більшу частину Східної Польщі (Галичину, Лемківщину, Холмщину, Підляшшя, Волинь, Поділля) та Молдови (Північна Буковина).Класичним туристично-краєзнавчим твором І.Нечуй-Левицького можна назвати його подорожній нарис “Мандрівка на українське Підлясся”, надрукований на шпальтах львівського часопису “Правда”. Найбільшою заслугою І.Нечуй-Левицького, як вченого-краєзнавця й етнолога, є аргументоване наукове дослідження, що довело незаперечний зв'язок Лемківщини з історією та культурою Наддніпрянської України. На той час вченому необхідна була неабияка відвага для подібних заяв та їх публічного відстоювання. Адже цим він промовисто засвідчував про існування окремого етнічно-єдиного українського народу на терені від Слобожанщини й Надазов’я до Холмщини й Лемківщини. Праці подібного змісту відкрили якісну нову сторінку наукового краєзнавства України.