Публіцистична сміхотерапія на сторінках українських таборових часописів
Наступний часопис "Український скиталець" супроводжував військову еміграцію у Ліберці, Йозефові і навіть Відні. У редакційному зверненні до читацького загалу колегія так обгрунтувала мету видання: "Хай знають діти, чим батьки їх помилились, але най знають те, чому в[они] помилились, не кидають каменем в той бік..."[19]. Досить широким постає діапазон матеріалів, які тут друкувалися: від рубрик "З життя-буття в таборі", "З визвольної боротьби", "З листків слави", "З рідного краю", "Зі скитальщини", "Про вічную пам'ять", "Бібліографія" - до "Стрілецької сторінки", де вміщувалися матеріали побутово-морального плану за підписом "Ваш Мусій, стрілець", чи художніх спроб гумористичного спрямування (наприклад, пародійна п'єса "Як українські борці діставалися до неба" Я-а, місцевий гімн "Пісня таборитів-лісовиків" з Ліберця", "Пісня "безвартних гайдамаків" в таборі в Ліберці" тощо).
До цих видань УГА в Чехії слід додати і неперіодичний журнал "Бомба", що мав стати у нагоді "реалістам й гімназистам та всім іншим школярам - таборовим нуждарям", обравши за ціль "громить людську глупоту, служить правді, добру, честі, з лиця неньки-землі знести всю глупоту - весь кукіль". У будь-якому разі, підпорядковуючи свою загальну працю в чеських таборах єдиній ідеї - підтримці національно-державного авторитету, жодне видання не забувало про випробувану зброю - "шпильку", повчальну бувальщину, іронію, народний дотеп, пародію, сатиру.
Минуть роки. Наприкінці Другої світової війни поза батьківщиною опиняться кілька мільйонів українців, доля яких пов'язана з таборами для переміщених осіб на терені Німеччини й Австрії. Попри ці несприятливі умови вони не втрачали оптимізму, тому логічною стала поява сатирично-гумористичної преси, котра викликала усмішку, самокритику, змушувала пильніше придивитися до себе, пожартувати над загальними вадами і врешті знайти оптимістичний вихід у буденних проблемах. "Алектор" (Гіршберг, 1945 - 1946), "Блазень" (б.м., вірогідно, Новий Ульм, 1946) , "Грім" (Байройт, 1946), "Джміль" (Коріген, 1946), "Запроторений комар" (Мюнхен, Ельванген, 1946 - 1948), "Їжак" (Ельванген, 1946), "Колючки" (Ганновер, 1946), "Кропило" (Гіршберг, 1946), "Цвіркун" (Ванген, 1947), "Лис Микита" (Мюнхен, 1947 - 1949), "Оса" (Фюссен, Мюнхен-Фельдмогінг, 1945 - 1948), "Проти шерсті" (Ляндек,1946 - 1947), "Самохотник за Дунаєм" (Кляйнкец, 1950), "Хрін" (Корнберг, 1946) "Фарисей" (Гіршберг, 1947) - звісно, такі глузливі назви могли мати лише видання, котрі містили карикатури, гротескно зображали вади і прагнули до мудрого порозуміння з суспільністю. Вони засвідчили, що українці за будь-яких обставин не позбулися щирого сміху, дошкульного жарту, а прицільна й лікувальна "бджолина отрута" знаходила ті невигойні морально-духовні і національно-політичні "слабинки", що потребували цієї своєрідної народної "сміхотерапії".
Чимало подібних прикладів знайдемо на сторінках українських видань на чужині. Серед них і журнал "Блазень", який одразу вражав свідомою прихованістю й зумисною загадковістю. Авторам куплетів, фейлетонів, "новітнього фольклору", "енцикльопедичних довідок", хроніки БЛАПТА (Блазенської поштово-телеграфної агенції), оголошень вдалося вжитися у відповідні образи: М.Поперека, Пущадла, Панька Кабиці, Той-Самого, Підманила, В.Римоклея. Вважаючи появу "блазенства" фактом досконалим, хоч і не для всіх приємним, творці журналу вказували на свою непогрішну мудрість: "Не збираємося одбивати хліб насущний, як не заздримо на лаври "народних трибунів", "признаних авторитетів", "законних репрезентантів" і прочих-інших демагогусів - хай собі, кожен по-своєму, дуріють... З нас вистачить із подостатком, щоби вчасно смикнути за поли кожного з них, котрий очевисто забрешеться..."[20].1 квітня 1947 р. "на чужині" вийшло перше й останнє число "одноднівки гіркого сміху" під назвою "Люшня". Пояснюючи дотепну назву, її творці обіграли свій вибір так: "Люшня - частина воза, якою при нагоді можна проїхатись по голові сусіда. Отже засіб брутальної аргументації при вирішуванні спорів у примітивів", тож журнал створювався саме для того, аби отверезити розпалених "наших запроторених земляків". Тут і лірика Прокопа Окопа, й етюди Євгена Череваня, Пилипа Колючки, Гіякинта Вишиваного, оповідання Іринея Відьми, фейлетон "Хожденіє Марка Неповторного" (із підзаголовком "Політвиховання") Данила Тихого, й численні карикатури свідчили про наміри редакції розбурхати "плюсполітичне", "плюспатріотичне", "плюсреволюційне" таборове середовище, щоб воно придивилося до свого обличчя, зауважило негативні зміни чи похибки. Небезпідставно "Люшня" відзначала: "... Невже всі ми, позбавлені вітчизни ізгої, у таборах на ласкавому хлібі, цьковані на приватках авслендри, непевні завтра діпісти, словом, громада у стані найгрізнішої небезпеки, - а все ж одночасно і притаєна єдина надія нашого многострадального народу на рідних землях - не примітиви, коли в нас є те, що власне, на жаль, є: 9 партій, два уряди, близько 40 міністрів, східняки й галичани, православні й уніяти або католики й схизматики, новоспечені таборові аристократи й плебеї і т.д., і т.д. Хіба ж можна тут кого переконати небрутальним аргументом?"[21].
Загалом усі ці політичні, державні, національні й духовні "болячки" постійно знаходилися під прицілом всієї таборової преси - видань інформаційних, літературно-мистецьких, партійних, освітніх, студентських, релігійних тощо. Але головну критичну роль виконувала, безумовно, сатирично-гумористична преса, чиє жало завжди знаходило необхідні факти, деталі, прояви, вислови, гідні загальнотаборової розмови, осуду чи кпину.
Так, двотижневик сатири, карикатури і гумору "Комар / Їжак" (Мюнхен, 1947 - 1949) попереджав, що "Сміх - це здоров'я", а тому для переконання в цій великій життєвій істині варто було передплатити і прочитати саме цей журнал. Водночас редакція наголошувала: "На рідних землях порівнювали моє жало до операційного лянцета хірурга. І зовсім правильно, бо причинитися, в міру моїх скромних сил, до оздоровлення нашого національного організму - це ж було, є і буде моє єдине завдання. Нехай же буде потіхою для противників (і втіхою для прихильників) те, що навіть найбільш болючі операції я переводитиму на весело..."[22].