Публіцистична сміхотерапія на сторінках українських таборових часописів
Змістовністю і здоровим глуздом відзначалися матеріали йозефштадського тижневика "Наш голос". Звертаючись до огляду таборової преси, часопис небезпідставно писав: "Ні, нема чого боятися за долю України! Скільки ще спить в її національних надрах тих невідомих світу талантів!.. Ось дайте тільки нам свободу національного розвитку - і вони, як печериці, вилізуть на світ божий!..". Водночас відчутна й іронія: надто нещира "самобутність", надто гіперболізується значення критики, вад, песимізму; і такі видання стають згодом нежиттєвими, лайка зживає їх зі світу, "мов корова язиком злизала" [9].
Часопис "Шлях" (Зальцведель, 1919-1920) для українців у Німеччині намагався не тільки інформувати "полонених і не полонених" про загальносвітові й українські події, а й прагнув "розрадити читачів у їхньому сумному становищі". Досить популярними тут стали фейлетони і гумористичні оповідання з полону Синежупанця ("Комуністи", "Пантруйте!", "Наче казка", "Протест", "Культура", "Біла гарячка", "Сучасні співи", "Погрались"). Закономірно, що у Зальцведелі окремо вийшла друком популярна серед українського загалу "Збірка фейлетонів" Миколи Синежупанця.
Зокрема у гострому матеріалі "Інформації" автор змушував читачів прислухатися до мудрих порад, щоб не нарікати на безвихідь чи не каятися у прогаяних миттєвостях: "Випростайся. Не гни спину ні перед ким, бо минув той час. Згуртуйся в одно тіло. Не розбредайся, як череда по степу без пастуха. Тоді матимеш силу... Не бійся: сміливий, згуртований, гордий свого ім'я і знаючи свою силу, ти відстоїш своє місце серед народів. Тебе не будуть дарувати панам і не приходитимуть тебе питати, чого ти бажаєш, бо ти сам без їхніх запитів зможеш не бажати, а домагатись. І то - рішуче домагатись" [10].
Навіть у тяжких умовах італійського полону, коли українці (здебільшого галичани) виявилися майже заблокованими в інформаційно-духовному просторі чужинців, їм вдалося у таборі старшин Кассіно створити українську громаду й налагодити випуск белетристичного журналу "Полонений" і сатирично-гумористичного додатку "Лязароні" (1919-1920). На обкладинці останнього подавалися вихідні дані: "З друкарні "П'ять пальців". За редакцію не відповідає ніхто, бо нема за що". Зміст номерів був майже однотипним: вірші, байки, листи, оголошення, прислів'я, відповіді, малюнки - смішні, гіркі, дотепні й трохи злі... Редакція вказувала, що приймає різні дописи: "плітки, сплетні, таборні "ля-тріни", сварки, байки і пр., і пр." (ч.6-7). Тут майже не зустрічаються справжні імена, найчастіше - вигадливі Гай-гай-ко, Панас Ген-той, Грицько Макароні, Кирило Той-сам, Козелець Острий, Вештибурко та їм подібні. Як правило, журнал відкривався "Листами з Парижа" нового українського мандрівника, який величав себе то репортером Пантелеймоном де Смик Черепашкою, то Грицьком Злим де Лазароном.
Об'єктом сатиричної поезії і прози ставало і навколишнє життя, і політичні перипетії, і власний світ переживань, і філософські погляди на майбутнє. Особливою прикрасою рукописного журналу стали ілюстрації - галерея "Касинські типи", графічні зарисовки з таборового побуту, дотепні шаржі й карикатури. Чимало з них належали перу Василя Касіяна (пізніше він здобув звання народного художника СРСР).Можливо, надмірні кепкування кассінського "Лязароні" зачіпали багатьох українців, викликали нарікання, змушували інколи "з'ясовувати стосунки". Тим, хто не розумів жартів, у п'ятому числі редакція адресувала свої "кілька слів". У статті, написаній жваво й ущипливо, говорилося: "Легше медведя скакати навчити, корову газету читати, собаку легше відучити від гавкання за порядними людьми, несолену зупу з'їсти маляру, ... як тут у таборі, серед української громади, гумористичну часопись видавати. Стара бо то вже правда: мудрим науки, а веселим гумору не треба... а сатира?.. І не введи нас во іскушеніє!.. Тут треба бути дуже обережним, бо у таборі з'явився такий звичай: "мускулами і м'язами" "мацаються по пиці". Нема тієї християнської засади: хто на тебе каменем, ти на нього - хлібом, а про теперішнє нема що й говорити... Редакція, одначе, думає, що то винні нерви: краще таке оминати і грати на бандурі, аніж на "розстроєних" нервах грати. Редакція не бере на себе обов'язок шановну громаду поучати, але перестерігає мудрою засадою: "не нарушай поважних осіб, звірят і речей..." [11].
Як бачимо, загальним гаслом цих видань, де працювали здебільшого самі полонені (в редколегії, як дописувачі, репортери, автори художньо-публіцистичних творів, на технічних посадах - у друкарні) став життєвий принцип: "Хто має вуха - хай слухає, хто має розум - хай думає, хто має очі - хай дивиться, щоби не впасти знов у кайдани кріпацтва й неволі"[12]. Українська громада у "задротяній" ситуації теж не втрачала здатності до критично-веселих роздумів. Так, у таборах для інтернованого вояцтва армії УНР видавалася у 1921-1924 рр. ціла низка сатирично-гумористичних часописів, хоча не всі вони досі віднайдені. Принаймні, у спогадах чи оглядах тогочасної преси зафіксовані такі назви: "Аванс", "Блоха", "Будяк", "Гримаса", "Жало", "Характерник", "Кайдани", "Комарик", "Колючки", "Око", "Окріп", "Полин", "Сич" тощо. А в 1920 р. полонені галичани у Тухолі подбали про "незалежний орган нежуристів" із своєрідною назвою "Взад" і сатиричний рукописний часопис "Хрунь".
Журнал "Колючки" (Тарнів, Каліш, Варшава, 1921, 1926, 1929, 1931) на своїх шпальтах подавав віршовану хроніку життя втікачів - "Одісею Реп'яшка", всебічно розглядав "фізіономіку" таборового гурту, у шаржах і карикатурах змальовував тодішнє еміграційне життя, знаходив місце для дописів, телеграм, оголошень. Завуальовані Сорокопуди, Дрозди, Блазні, Немо, Акселі, Марцінчики, Не-Шевченки, Кихтики та їм подібні дбали тут про виразні сюжети, відточені порівняння-кпини, дошкульні політичні акценти. Цей "орган вільної думки" засвідчував прагнення служити "високим ідеалам правди, свободи і світлої будучини людськости". А тому констатуючи необхідність долати важкий і "невеселий" шлях, сповнений страждань і муки, болю в душі й тривог у серці, редакція закликала цих "виснажених, знесилених, без світлої віри, без сподіванок, надій і мрій" українських вояків не полишати думок про "могуче сонце" правди, шукати втіху в оточенні.