М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні
Не маючи таких тривких і вагомих форм національної державності, як Велике князівство Литовське чи Річ Посполита, наші політики апелювали переважно до громадських, «народних» форм самоорганізації. Це тим більше було актуально, що нові кадри українського руху, як правило, вербувалися з різночинців, а не з вихідців з колишньої національної аристократії. Разом з тим, враховуючи проросійські настрої української за походженням інтелігенції й буржуазії, а також слабкість національного руху і силу каральних заходів влади, вони змушені були виступати не з позицій радикалізму, а з позицій розумного компромісу.
Для України, аби здобути незалежність, федеративний шлях, як тактичний хід, як завдання «мінімум», був просто неуникненним. Не забуваймо, що чехи і поляки також були практичними федералістами до 1918 р., щоправда, у межах конституційної Австро-Угорщини. Настрій проводу українського руху кінця XIX ст. влучно висловив Б. Грінченко у «Листах з Наддніпрянської України»; полемізуючи з М. Драгомановим, він писав, що завжди був свідомим самостійником, але в силу безвідрадних умов Російської імперії змушений більше бути культурником, просвітянином і поміркованим політиком, відмовляючись від публічного проголошення гасла самостійності.
Парадокс політичної ситуації кінця ХІХ – початку ХХ ст. полягав у тому, що гасло самостійності у момент непідготовленості суспільства було передчасним і могло призвести лише до негативних наслідків. Гасло ж федералізму перетворювало українську політику на реально діючий чинник. Федералізм по своїй суті був елементом самостійницької політики в національно-визвольному русі, а вироблялася ця політика М. Грушевським і його спільниками на цілком усвідомлюваній основі.
У 1898–1899 роках молодий львівський професор став ініціатором творення національно-демократичної партії. Тактику угодовства і компромісів було відкинуто; робилася ставка на власну національну політику у Галичині.
А головна мета партії – виокремлення українського коронного краю, по суті, була яскравим проявом самостійництва. І це якнайкраще свідчить про державницьку налаштованість М. Грушевського.
Розрив із тими ж галицькими політиками, з якими свого часу засновувалася «Нова ера», у 1911–1913 рр. відбувався не на ґрунті нерозуміння Грушевським самостійницьких інтенцій К. Левицького і всього Народного комітету нацдемівців (як це часто-густо змальовують прихильники традиційного погляду на народницько-державницьку історіософську конфронтацію). Це була лише реакція М. Грушевського на черговий варіант угодовської політики щодо поляків. По суті, в цьому конфлікті голова НТШ виступив навіть за більш відверту незалежницьку позицію українських галицьких політиків. Це було несприйняття галицького партикуляризму, боязнь небезпеки творення України у межах лише східної Галичини.
Що ж до політичної діяльності М. Грушевського у підросійській Україні, то український рух на її теренах своєю політизацією був зобов’язаний саме львівському професору.
Нелегальна праця РУП та окремих соціал-демократичних груп мала незначний вплив на суспільство. Натомість легальна громадська, суспільна, культурна активність Грушевського в цілому сприяла пожвавленню національно-визвольного руху.
Опинившись у Галичині, Грушевський сподівався на допомогу наддніпрянців, бо сприймав себе їхнім представником у галицькому П’ємонті. Та ці сподівання не справдилися. Старогромадівці не в стані були його підтримати; вони зберігали нейтралітет під час конфліктів з О. Барвінським, не підтримали демаршу галичан, спричиненого забороною вживання української мови під час київського Археологічного з’їзду у 1899 році, і т. п.М. Грушевський робить ставку на київську молодь, на С. Єфремова, В. Доманицького, Ф. Матушевського, В. Прокоповича, а також Є. Чикаленка як фінансову опору української справи; на петербуржців О. Лотоцького та П. Стебницького. І не випадково він став ідейним натхненником перших підросійських демократичної і радикальної партії, а згодом і УРДП. Українська радикально-демократична партія у національному питанні займала чіткішу позицію, ніж есдеки і есери.
Власне, діячі УРДП і її прихильники становили ядро української парламентської фракції у Державній Думі Росії. Вони ж складали основу ТУП. Не без їхнього опосередкованого впливу відбулася націоналізація програм місцевих есерів та есдеків. Діяльність українських депутатів у Думі узгоджувалася з М. Грушевським. Він консультував депутатів, писав ключові статті у виданнях, що були рупорами українського парламентського клубу. Саме львівський професор став фактично автором першої «конституції» підросійської України.
Він урівноважував крайнощі, залагоджував справи з найвпливовішими російськими політиками. Всім, чого змогло досягти українство в Росії на 1914 р., воно більшою або меншою мірою зобов’язане М. Грушевському. Цікаво, що політичні противники правильніше оцінили Грушевського: не знайти жодного опонента чи ворога з чорносотенного табору, хто б не був упевнений, що саме М. Грушевський є найголовніший сепаратист-мазепинець і його діяльність – пряма загроза імперії. О. Стороженко і Т. Флоринський, Ю. Кулаковський і І. Філевич у своїх відомих працях доводили й попереджали, що так звана автономія України – це лише ширма для здобуття повної незалежності від Росії. Проте минули 1917–1921 рр., і більшість колишніх соратників М. Грушевського записали його у федералісти. Цікавий феномен!..