М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні
На істориків, як це часто буває і в інших науках, тиснуть стереотипи стійких уявлень. Твердження, визнані більшістю фахівців, стають аксіомами. Здається, ніби час тривалого панування певної концепції вже сам по собі гарантує її сталу істинність. Коли свого часу М. Грушевський сформулював національну схему української історіографії, він зламав усталений погляд на східнослов’янську («загальноруську») історію – погляд з висоти, як писав М. Максимович, кремлівського пагорбу.
Заперечення карамзінсько-соловйовської інтерпретації української історії звучали і раніше. У 1830-х – 1840-х рр. полемізували про це з росіянами перший ректор Київського університету і ідеолог кирило-мефодіївських братчиків, пізніше – представники київської історико-правничої школи й провідник Старої громади. Останній в цьому напрямі зробив найбільше. В. Антонович усю свою діяльність присвятив поборенню панівної теорії. Але лише М. Грушевський у 1904 р. дав чітке визначення більш ніж півстолітнього переконання українських істориків. І по праву цей рік, а не рік виходу альманаху «Киевлянин» чи «Запорізької старовини» І. Срезневського, вважається роком постання національної схеми історіографії. Невелика стаття «Звичайна схема руської історії і справа її раціонального укладу» стала хрестоматійною, вона протягом майже ста років десятки разів передруковувалася.
У 1923 році настала черга тріумфу Д. Дорошенка. З появою його «Огляду української історіографії» спершу частина, а згодом і переважна більшість істориків приймає його поділ історіографії кінця ХІХ – початку ХХ ст. на державницький і народницький періоди. Після 1991 року його думки з цього приводу стали хрестоматійними не тільки в еміграійних колах, а й в Україні..
Не ставлячи за мету спростовувати висновки Д. Дорошенка, у цій статті я лише намагатимуся уточнити кілька засадничих положень, на які спирається сучасна українська історіографія, а саме, з’ясувати: 1) наскільки антагоністичними були відмінності між істориками-державниками і народниками; 2) що слід вважати державницькою школою, її хронологічні межі і кого персонально можна вважати державником; 3) як державницька школа співвідноситься з радянською марксистсько-ленінською та історіографією радянського періоду за доби українізації.
Почнемо з першої проблеми. Як кожна новопостала історіографія, державницька школа рішуче, по-революційному поривала зі своєю попередницею, підкреслюючи лише її недоліки, нехтуючи позитивним. Логіка моменту підказувала різко і однозначно засудити ще не так давно панівний напрям.
Головні звинувачення на адресу істориків-народників були такими: а) вони розглядали історію України з бездержавних позицій; б) недооцінювали власну еліту, протиставляли народ провідній верстві. Нова школа постала під час української революції. Політика детермінувала філософію історії. Історіософія завжди відгукується на виклики часу, рефлексує на суспільне замовлення. Поразка у визвольних змаганнях спонукувала провідників революції шукати глибинних причин цієї поразки. Головну причину неготовності широкого загалу українців сприйняти постулат незалежності поміркований табір вбачав у діяльності лівих сил, які уособлював видатний історик есер Михайло Грушевський. В його особі сполучалися історик і політик, теорія і практика суспільного життя.
Правому крилу української політики важко відмовити у слушності логічних побудов, хоча й надмірне спрощення, неврахування нюансів вимальовує картину, далеку від істини. Праві стверджували: «Соціалісти і М. Грушевський проголошували федеративний курс, зволікали з самостійністю, бо не розуміли ваги власної держави. Ліві політики будували соцалізм, бо Грушевський любив народ на противагу вищим верствам. Ці думки Грушевський виклав у своїх історичних працях».
Отже, політичне підґрунтя суперечки між так званими державниками і народниками безперечне. Історики-державники, як і М. Грушевський, виступали у цій критиці передусім як політики, а не «чисті» науковці; це, власне, і зрозуміло. Молодий М. Грушевський, свого часу так само формулюючи зміст української історії, мав на увазі сучасний політичний інтерес України на зламі двох століть. Тоді молодий львівський професор виступав в авангарді прогресивних політичних сил, поборював віджиле українофільство, національний гермафродитизм діячів другої половини ХIХ ст. На початку 20-х років він уже відставав від вимог часу і його цілком природно вже випереджали молоді політики, які очолили революцію на її завершальній стадії і гірко рефлексували з приводу невдачі в добу національного відродження народів Східної Європи.Засадничі праці нової школи постали у полеміці суто політичного (чи, як сказали б тепер, історіософського) порядку. Не випадково і Д. Дорошенко у своїй класичній праці, і І. Кривецький, і В. Липинський у «Листах...» апелюють до політико-публіцистичної статті М. Грушевського 1921 р. з журналу Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів «Борітеся – поборете». В ній голова Центральної Ради згадував молоді часи і своїх духовних вчителів В. Антоновича і старогромадівців, які завжди у конфлікті між державою і народом ставали на бік покривдженого народу. Стаття М. Грушевського мала відчутний «зміновіхівський» присмак, була написана з бажанням сподобатись червоній владі в Києві, щоб її автор мав змогу повернутися в Україну.