М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні

Отже, стверджувати, що учні-державники порвали з учителем в історіографічному, теоретичному і навіть політичному сенсі,

ми не маємо достатніх підстав. Тому, якщо говорити про співвідношення народницької (або неонародницької) й державницької

шкіл, напрошується такий висновок: українська державницька школа генетично визріла в національній народницькій історіографії і була підготовлена науковою й суспільною діяльністю М. Грушевського.Менше підстав пов’язувати державницьку школу 20-х років ХХ ст. із т. зв. істориками-державниками (автономістами) романтичного періоду (типу автора «Історії Русів», Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича). Принципова різниця між першими і другими якраз полягає у ставленні до понять «народ», «еліта», «держава». Перші були епігонами старшинсько-козацького бачення українського минулого, їхніми ідейними попередниками були автори козацьких літописів Самовидець, Величко, Лукомський та ін. Для них Україна – це передусім козацька нація, тобто не етнічна, а лише гетьманська територія. Вони більше за народників були автономістами, до того ж зберігали архаїчний світоглядний дуалізм: місцевий патріотизм органічно поєднувався в них з лояльністю до російської держави. Вони не стільки апелювали до історично-державних прав нації, скільки до станових інтересів верхівки суспільства. Тому народницька школа у всіх аспектах є вищим ступенем в ідейно-філософському сенсі за школу істориків-автономістів початку–середини ХІХ ст. Окрім того, треба враховувати подальшу деградацію цієї останньої. На кінець століття вона вироджується у свою протилежність. Політичні нащадки старшинських автономістів (цікаво, що серед лідерів школи були прямі нащадки української лівобережної шляхти – А. Стороженко і О. Рігельман) відмовляються прийняти народницькі постулати. Лівобережна школа істориків О. Лазаревського більше схилялася до російського конституційного монархізму, ніж до модерного українського націоналізму, батьками якого стали В. Антонович і М. Драгоманов (помірковано-консервативна і радикально-соціалістична течії).

* * *

На наше переконання, немає достатніх підстав розмежовувати історіософські і політичні погляди історика як громадської людини. Особливо, якщо на працях цього історика виховалися кілька поколінь українських політиків.

Політична діяльність М. Грушевського під кутом зору його ставлення до державності і еліти зовсім не така однозначна, як про це писали В. Липинський та Д. Дорошенко або сучасні історики радикального напряму, що сповідують філософію Дмитра Донцова. Нашому видатному історикові закидається, буцімто він ніколи не був правдивим самостійником, зате був «органічним федералістом». Козирною картою адептів цього погляду є так зване «невдале» керівництво Грушевським Центральною Радою. Вони саме діяльність і особу Грушевського вважають причиною поразки УНР. Адже він став лівим лідером «недержавно мислячого» елементу українських есерів, а ще й до того зрадив самостійність, коли повернувся в більшовицьку Україну.

Ці серйозні закиди вимагають фундаментального розгляду, ми ж спробуємо висловити тут лише основні контраргументи.

Україна кінця XIX – початку ХХ ст. у національно-державному сенсі не могла розвиватися так, як розвивалися сусідні європейські народи. Порівняння процесів в Україні з подібними процесами у Польші, Чехії, Фінляндії тощо не лише не допомагає розумінню проблеми, а й навпаки – затемнює її й породжує абсолютно хибне уявлення про Україну новітньої доби.

Якщо східно-центральноєвропейські народи 1) мали державну традицію за середньовіччя; 2) мали залишки державно мислячої землевласницької еліти; 3) мали власну національну буржуазію і інтелігенцію; 4) мали європейську традицію мислення, що випливала з католицьких віросповідних традицій, то українці не мали жодного з цих обов’язкових компонентів, аби поставити питання самостійності в яскраво вираженій формі, як та ж Польща, Чехія або навіть Фінляндія, Латвія, Естонія.

Козацька держава не давала стовідсоткових підстав для ствердження історичних прав нації на свою окремішність. Землевласницька еліта до кінця XIX ст. політично була польською або російською. Національної буржуазії Україна також не мала, із заможних людей «політичними українцями» можна назвати хіба В. Симиренка та Є. Чикаленка. Серед інтелігенції «політичних українців» було найбільше, але у порівнянні із загальною кількістю інтелігенції в Україні їхня питома вага була надто малою. Українці були розділені поміж двома конфесіями, православні становили більшість. Якщо для західних українців, більшою мірою європейців, державне мислення було природним, то для східних православних українців, вихованих у традиціях візантійського універсалізму, питання сепарації від Росії здавалося мало вмотивованим на ментальному рівні. В етнічно-культурному розумінні різниця між українцями і росіянами не була такою рельєфною, як, скажімо, між росіянами і прибалтами.Особливо необхідно наголосити на тому, що релігійна підсвідомість східних українців не могла однозначно сприйняти росіян як чужинців. Адже вони належали до однієї православної цивілізації. Українці на своєму «малоросійському» етапі буття були, по суті, «імперською нацією». Для них кордон споконвічної Русі ніколи не обмежувався етнічною територією лише українців. Звідси феномен «утраквістичності» «Синопсиса» Інокентія Гізеля, творчості Ф. Прокоповича і Г. Сковороди, М. Гоголя і української школи в російській літературі. Звідси взагалі цей феномен «мирного вростання» української культури в російську протягом XVII–XIX ст., вростання доти, доки питоме українське почало, врешті, нівелюватися в російське. Гадаємо, саме тут криється коріння такого немилого нашим політичним радикалам українського феномена, як федералізм кінця XIX – початку ХХ ст. На наш погляд, цей федералізм був не суспільною аномалією, а природною закономірністю, яка у своїй політичній іпостасі у модерну добу ставала формою українського іредентизму.