М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні
Якщо ж пригадати перші публікації учнів М. Грушевського, то вони навіть за своїми назвами є цілком народницького звучання. Так, перша монографія С. Томашівського була присвячена дослідженню участі народних мас Галичини у Хмельниччині.
І. Крип’якевич ще студентом університету писав про український елемент у середньовічному Львові. Це перегукувалося з програмною статтею В. Антоновича у «Киевской старине» 1882 р. про Київ польсько-литовської доби, де вчений намагався спростувати погодинську теорію про заселення росіянами княжого Києва.
І. Крип’якевич подібне мав довести стосовно українців Львова і спростувати версію про культуртрегерство німців і поляків у столиці Галичини.
М. Кордуба, закінчуючи Віденський університет, готував працю, аналогічну кандидатській дисертації М. Грушевського, про Галицьку землю у княжу добу. У своїх листах до вчителя він просив консультувати його в цьому питанні.Ступінь самостійності учнів, незалежності їхніх поглядів від професора Грушевського, особливо висновків теоретичного характеру, здається, був мінімальним. Багато висловлених Грушевським думок беззастережно засвоювалися його учнями. Приміром, праця С. Томашівського про В. Антоновича обговорювалася автором з М. Грушевським багато разів. Та й, власне, писав її С. Томашівський на замовлення голови НТШ. Вона була виразом спільної думки обох учених про чільного історика-народника.
Те саме треба сказати і про основну працю І. Джиджори «Економічна політика російського правительства супроти України». Ця книжка писалася, а авторські висновки уточнювалися за частих консультацій і порад з боку М. Грушевського. А твердження про навмисне придушення української торгівлі за Петра І було підказане М. Грушевським. Напочатку в авторському варіанті воно мало звужене звучання: йшлося про жидівське надужиття за рахунок зменшення торгових операцій українських купців.
До М. Грушевського його учні зверталися як до третейського судді, і цікаво, що нерідко у випадках, які стосувався державницьких проблем. Так, в одному з листів до вчителя М. Кордуба дає оцінку однієї з праць С. Томашівського і вказує на брак у ній саме державницького підходу в розв’язанні проблеми міжнародних відносин України середини ХІІ ст.
Навіть конфлікт 1913 р. (низка істориків вбачає його головну причину в непорозумінні між народником
М. Грушевським і державниками – його учнями) був радше психологічним конфліктом «батьків і дітей». В основі його – різниця поглядів репрезентантів галицької політики, до яких долучилися і деякі з учнів голови НТШ (С. Томашівський, І. Кревецький, частково І. Крип’якевич), та давніх співробітників, які мали різні особисті жалі до професора передусім через відсторонення від роботи в товаристві (І. Франко, В. Гнатюк, І. Труш). Соборницька постава голови НТШ не до вподоби була тим українським діячам, які намагалися свою політику на західноукраїнських землях не узгоджувати зі східноукраїнськими реаліями.
Дійсно, учні розійшлися з учителем у 1918 – на початку 1920-х рр. Це визнавав і сам М. Грушевський, який в одному з листів до К. Студинського називає С. Томашівського й І. Кревецького «Юдами-предателями». Негативно сприйняв видатний історик передачу без його погодження редакторства в «ЛНВ» Д. Донцову. І все ж однозначності не було і в цій проблемі. Більшість львівських учнів і далі співробітничали зі своїм учителем і ставились до нього з відповідним пієтетом.
І. Крип’якевич у 1924–1926 рр. знову зблизився з М. Грушевським, активно співпрацював в його журналі «Україна» та інших виданнях історичної секції НТШ. Логічним завершенням міцних взаємин, які, здається, у 20-х роках стали кращими, ніж були між ними на початку століття, стало написання І. Крип’якевичем першої монографії про щойно померлого вчителя.
Те саме можна сказати про В. Герасимчука й М. Кордубу. Перший співпрацював з київською Археографічною комісією, написав про М. Грушевського одну з найкращих історіографічних розвідок в «ЗНТШ». Другий був одним з найактивніших галицьких істориків у зв’язках з ВУАН, на нього М. Грушевський покладав великі надії щодо здійснення проекту дослідження громадсько-політичного руху ХІХ – початку ХХ ст. М. Кордуба поруч з К. Студинським досліджував зв’язки Галичини з Великою Україною.
Навіть С. Томашівський, судячи з його листування із К. Студинським, шкодував, що різко порвав з учителем. А найпромовистішим фактом поцінування вчителем свого учня стала пропозиція М. Грушевського вшанувати його пам’ять у ВУАН в 1930 р., і це за умов нагінок і неприхильного ставлення офіційних кіл, які й потрактували це у відповідному ідеологічному ключі.