М.Грушевський і Антонович. Державницька й народницька школа в Україні

Думки В. Антоновича про минуле свого народу вибудовувалися у струнку систему. Так, магдебурзьке право в Україні викликало у нього помітний скепсис, як неорганічна на цих землях правно-господарська структура, не притаманна українцям на відміну від звичаєвого права та копних судів. Козацькі спроби завести становий польський устрій за І. Виговського та І. Мазепи згідно з цією ж народницько-громадською концепцією приречені були в силу вищезазначених причин на поразку, а отже, не заслуговували на співчуття.

М. Грушевський, ставши головою НТШ, відразу заходився над створенням справжньої парламентської національно-демократичної партії. Усі його кроки на громадській ниві були спрямовані на творення елементів майбутньої держави: товариств, гімназій, музею, періодичних органів тощо. Українська мова завдяки його діяльності набувала рис державної мови, тоді як В. Антонович дуже слабко вірив в таку можливість і допускав російськомовність української культури, порівнюючи місцеву ситуацію з ірландською.

І у ставленні до еліти М. Грушевський був куди гнучкіший за свого вчителя. Для нього історичні постаті князів, бояр, шляхти – не потенційні зрадники свого народу, а діячі, що відіграли позитивну роль у певний проміжок часу. Показовою є взагалі оцінка М. Грушевським знакових фігур національної історії козацької доби. І. Виговський – вірний послідовник політики Б. Хмельницького. П. Дорошенку він явно симпатизує, причому в «Ілюстрованій історії...» підкреслюється саме його свідоме самостійництво. Натомість негативна характеристика дається І. Брюховецькому, Д. Многогрішному та І. Самойловичу за їхні проросійські настрої.

М. Грушевський та його учні якісно інакше, ніж В. Антонович і учні першої й середньої генерації, дивилися на державу (її національно-територіальний аспект) і еліту. Найпоказовішою щодо цього є постать Б. Хмельницького.

1898 рік ознаменувався ще недостатньо оціненою істориками історіософською полемікою між М. Грушевським та його колом і В. Антоновичем та послідовниками останнього. У «Бесідах про часи козацькі» Володимир Антонович скептично відгукнувся про Б. Хмельницького. Він висловився в тому сенсі, що гетьман виявився не на висоті, бо ситуація, що склалася, давала можливості досягти значно більших успіхів. Власне, на думку В. Антоновича, якщо розглядати роль провідників і народу, то народні маси краще виконали свою історичну функцію, вони вели за собою козацьку старшину, керівники ж повстання і передусім Б. Хмельницький, не маючи чіткої власної лінії, йшли у той бік, куди в даний момент їх спрямовував народ.

З таким твердженням не погоджувався М. Грушевський. Він якраз вважав, що гетьман у тих обставинах зробив більше, ніж міг зробити будь-який інший провідник на його місці, і тим, чого досягла Україна в ході виснажливої й тривалої війни, вона великою мірою завдячує саме Б. Хмельницькому. Львівський професор підкреслював харизматичність постаті великого гетьмана, провіденційне значення його діяльності для успішного завершення війни в цілому. На зламі ХІХ–ХХ ст. елітаристський підхід в оцінці постаті Б. Хмельницького виявився відчутнішим, ніж у 1920-ті рр., коли писалися останні томи «Історії України-Руси».Навіть І. Мазепа для М. Грушевського був постаттю менш визначальною, ніж Б. Хмельницький. Політика першого, спрямована на державну сепарацію від Москви, була лише, на переконання голови НТШ, продовженням курсу гетьмана Богдана. Дійсно, М. Грушевський, як і його вчитель, не робили з І. Мазепи постаті героїчної, що в ті часи уже входило у канон після книги Ф. Уманця. Але у висвітленні Мазепиного гетьманування В. Антонович ще перебував у полоні старонародницької костомаровської традиції, поділяючи, до певної міри, костомаровський скепсис, а М. Грушевський вважав І. Мазепу продовжувачем справи Б. Хмельницького і виразником прагнень козацької старшини.

М. Грушевський спропагував постать Василя Капніста як визначного автономіста, політичного самостійника кінця ХVIII ст., внісши оповідь про його подорож у Прусію до всіх своїх популярних нарисів історії України. А з його легкої руки і сучасна українська історична наука й освітня література зробили цю подію хрестоматійною, відбивши її навіть у сучасних шкільних підручниках.

Через ставлення до історичних постатей розкривається і думка М. Грушевського про державність у києво-руський і козацький періоди. Характерною є щодо цього оцінка М. Грушевським діяльності самого В. Антоновича, висловлена не лише ним безпосередньо, а й за його згодою учнями С. Томашівським і О. Гермайзе. Основним критичним закидом на адресу В. Антоновича була якраз невиразна позиція київського професора з національно-державного питання. Не останньою мірою це було пов’язано з відходом В. Антоновича від активної участі в українській політиці.

В. Антонович, схоже, так і не переріс «новоерівської» свідомості. Він залишився вірним прихильником позицій О. Барвінського і після розриву останнього з народовцями. Можливо, вік або органічне несприйняття революційних зрушень суспільно-політичного життя у підавстрійській Україні, «перехід на позиції антагонізму з поляками» стали на заваді позитивному ставленню до новоствореної національно-демократичної партії.