Встановлення та розвиток ранньофеодальної держави Німеччини

До 1356 р. імператорський титул почергово присвоювався представникам багатьох династій, доки в 1437 році остаточно не закріпився за Габсбургами.

Імператор продовжував очолювати державу, але не мав влади. Він виконував в основному функції військового та зовнішньополітичного координатора діяльності німецьких феодалів. Це положення було юридично закріплено “Золотою буллою” 1356 р., виданою німецьким імператором та чеським королем Карлом IV.

“Золота булла” закріплювала історично складену практику, при якій управління Німеччиною фактично зосереджувалось в руках семи курфюрстів: трьох архієпископів – Майнського, Кельнського, Трирського, а також маркграфа Брандербургського, короля Чеського, герцога Саксонського, пфальцграфа Рейнського. Князі-виборці більшістю голосів визначали вибір імператора. “Золота булла” детально регламентувала процедуру виборів імператора курфюрстами. при однаковій кількості голосів вирішальний голос належав архієпископу Майнському. Він висловлював свою думку останнім, був представником колегії курфюрстів і повинен був скликати зібрання всієї колегії у Франкфурті -на - Майні. Архієпископ Майнський міг опитувати на згоду завчасно курфюрстів, які погодились на ту чи іншу кандидатуру. Булла передбачала перетворення колегії курфюрстів в постійно діючий орган державного управління. Щороку протягом одного місяця повинен був проходити з’їзд колегії для обговорення державних справ. Колегія мала право суду над імператором та його відставки (усунення).

“Золота булла” признала повну політичну самостійність курфюрстів, їх рівність імператору. Вона закріпила права їх територіального верховенства, встановила неподільність курфюрстських земель, перехід їх у спадок. Курфюрсти зберегли за собою захоплені ними регалії, в особливості такі, як власність на надра та експлуатація їх, друкування монет тощо. Вони мали права вищої юрисдикції в своїх володіннях. Васалам було заборонено вести війни проти сеньйорів, містам – укладати союзи проти курфюрстів. Таким чином, в Німеччині була юридично оформлена олігархія деяких великих феодалів, яка утворилась ще до “Золотої булли”. Курфюрства були об’єднані тільки спільним підданством імператору та не мали тільки права самостійно оголошувати війну та укладати мир з іноземними державами (ця прерогатива зберігалась за імператором).

Згодом курфюрсти добились того, що кожний імператор при вибранні його, повинен був приймати вироблені ними умови, які обмежували його владу. Ці умови з XVI ст. отримали назву “виборчих капітуляцій” та зберігались в практиці виборів німецьких імператорів до кінця XVIІІ.

З XІV – XV ст. в Німеччині крім імператора існували ще дві загальноімперські установи: рейхстаг та імперський суд. Рейхстаг був загально імперським з’їздом, який з ХІІІ ст. скликався імператором досить регулярно. Його структура остаточно сформувалась в XІV ст.

Рейхстаг складався з трьох колегій:

-колегії курфюрстів;

-колегії князів, графів та вільних вельмож;

-колегії представників німецьких міст.

Характер представництва цих німецьких станів чи чинів, відрізнявся

від представництва трьох інших станів західноєвропейських держав.

Перш за все, в рейхстазі були відсутні представники дрібного

дворянства, а також бюргерства не імперських міст. Духовенство не утворило окремої колегії і засідало в першій або другій колегії, оскільки великі магнати входили в склад княжого стану. Всі три колегії засідали окремо. Разом збирались деколи тільки палати курфюрстів і князів. Таким чином, рейхстаг виступав не стільки, як орган станового представництва, скільки, як орган представництва окремих політичних одиниць: курфюрсти представляли інтереси своїх держав, князі – князівств, а бургомістри – імперських міст.

Компетенція Рейхстагу не була точно визначена. Імператор брав у нього дозвіл по військових, міжнародних та фінансових питаннях. Рейхстаг мав право законодавчої ініціативи; укази видані імператором разом з членами гофрата (імператорської ради), надавалися на затвердження рейхстагу. Акти рейхстагу, як правило, не носили обов’язкового характеру, а мали скоріш за все характер імперських рекомендацій.В кінці XV ст. рейхстаг прийняв ряд невдалих спроб ввести хоча б деякі елементи централізації в політичний лад імперії. Ці спроби відобразили занепокоєння деякої частини феодальної знаті ослабленням центральної влади в умовах соціальної напруженості в суспільстві. Вормський рейхстаг 1495 р. оголосивши “вічний земський мир” (заборону особистих війн), заснував імперський верховний суд в справах імперських підданих та підданих окремих князівств. Члени суду призначались курфюрстами та князями (14 осіб), містами (2 особи), а голова – імператором. Імперію було вирішено поділити на 10 округів на чолі з особистими охоронцями, вихідцями із князів, які повинні були приводити до виконання вироки суду. Їм надавались для цього військові контингенти. Крім цього, було введено особливий податок на потреби управління імперією. Але значна частина цих заходів так і не була втілена в життя. Слабкість центрального апарату знайшла відбиток і в принципах створення армії імперії. Імперія не мала постійного війська. Військові контингенти в разі потреби постачались імперськими чиновниками згідно особливих рішень відповідно до сил країни. З XV ст. основу імперської та князівської армії складали загони найманців. Разом з тим рішеннями рейхстагу вільне вербування солдат в імперську армію без згоди князів було заборонене. Наймані армії утвердились на всіх німецьких землях, будучи відображенням повної політичної роздробленості. Спроби введення загальноімперського податку на утворення армії імператора та створення військових округів для формування імперського війська були заблоковані князями.