Встановлення та розвиток ранньофеодальної держави Німеччини

умовно розподілити на два та більше етапи:

1.Становлення та розвиток відносно централізованої держави в Німеччині в рамках імперії ( Х – ХІІ ст.).

2.Територіальна роздробленість у Німеччині (ХІІІ - на поч. ХІХ ст.) та розвиток автономних німецьких князівств - держав.

Після утворення самостійних князівств та юридичного оформлення

олігархії великих князів-курфюрстів ( ХІІІ-ХIV ст.) Німеччина повністю до ХІХ ст. не являла собою єдиної держави та зберігала форму сеньйоральної монархії з окремими елементами станово-представницької монархії. Різноманітні стадії розвитку феодальної держави можуть бути виявлені тут тільки в рамках локальних територій, держав-князівств. В ХIV – ХVІ ст. у князівствах Німеччини встановлюються станово-представницькі, а в ХVІІ-ХVІІІ ст. – абсолютні монархії. В 1806 році під ударами військ Наполеона “Священна Римська імперія” була зруйнована.

Розділ ІІ. Встановлення ранньофеодальної держави.

2.1. Ранньофеодальна монархія.

В першій третині Х – ХІІ ст. Німеччина являла собою відносно єдину державу. Слабкий розвиток феодалізму, зовнішня загроза та активна політика централізації перших німецьких королів сприяла утвердженню ранньофеодальної монархії, тимчасовому збільшенню королівської влади. Королям вдавалося створити державні об’єднання з попередніх племінних герцогств. Разом із тим відсутність етнічної спільності, слабкі економічні зв’язки між окремими герцогствами робили єдність держави відносною.

В цей період відбулося значне територіальне розширення німецької держави. В результаті приєднання частини Італії, Бургундії, Чехії та утворення Бранденбурзької, Східної та інших марок виникла імперія. Німецькі королі з Х ст. отримали титул імператорів “Священної Римської імперії”   ).

Тимчасовому посиленню королівської влади сприяла діяльністьОттона І (936-973 рр.), який у боротьбі з герцогами пробував зпертись на церковне землеволодіння та церковні установи. Його заходи по відношенню до місцевої церкви отримали назву “оттонівських привілеїв”. Оттон І обмежив права герцогів по відношенню до церкви, частково передав герцогські функції єпископам, створив в областях незалежні, єпископські території за рахунок передачі під управління єпископів герцогських земель або їх частин. Духовні феодали були підпорядковані виключно королівській владі. Верховенство короля в церковних справах забезпечувалося тим, що у прелатів були відсутні спадкові права на землі, а також практикою королівської інвеститури. “Єпископська система” Оттона І дозволила йому за власним бажанням призначати єпископів, замінювати єпископські кафедри, користуватись частиною прибутків із церковних земель.

Ці прибутки являли собою матеріальну основу відносно сильної

королівської влади, так як і прибутки від інших виключно королівських прав

(регалій), головним із яких було право на створення вищого суду. Німецький король “творив справедливість”, видав імперські закони та навіть церковні закони.

Єпископальна політика Оттона І віднайшла своє логічне завершення в захопленні Риму, як центру католицької церкви. Використавши феодальні війни в Італії, Оттон І коронувався в 962 р. в Римі імператором. Цей акт повинен був означати відновлення імперії Карла Великого,яка розпалася, та символізувати походження корони німецьких королів від римських цезарів. При коронуванні Оттон І признав претензії папи на світські володіння в Італії, але із збереженням суверенітету імператора над ним. Крім того, від папи римського вимагалось висловлення васальної присяги імператору. Після правління Оттона І німецькі імператори стали розпоряджатись церковними кафедрами в Італії, призначати на престол пап. Але згодом з кінця ХІ ст. влада папства збільшується і воно поступово звільняється від опіки німецьких імператорів та домагається верховенства влади разом із ними.