Основні етапи розвитку української державності
Водночас зростало значення західних земель. В другій по¬ловині XI ст. почалося формування Галицького князівства. У 1067 р. Галичину було поділено на три князівства: Звени¬городське, Перемиське і Теребовлянське. У 1141 р. Володимирко об'єднав Перемиське і Звенигородське князівства і переніс столицю князівства до Галича. Розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (Осмомисла) (1152—1187). 1199 р. волинський князь Роман, який спочатку князював у Новгороді, об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, пізніше Холм, а з 1272 р.— Львів.
На чолі держави стояв спадковий князь, що мав широкі ад¬міністративні, військові, судові і законодавчі повноваження. Він призначав посадових осіб у містах і волостях, наділяючи їх земельними володіннями за службу, був головнокоманду¬вачем збройних сил, видавав грамоти.
Найбільші землевласники, єпископи та вищі державні слу¬жбовці входили до ради бояр. Хоч формально цей орган не був вищим органом влади, фактично він управляв державою.
Інколи, за надзвичайних обставин, галицько-волинські кня¬зі скликали віче. Однак віче постійною установою не було і не мало такого значення, як в інших землях Русі, наприклад, у Новгороді. В ньому могло брати участь все насе-лення.
На князівському дворі були особливі урядовці, які викону¬вали різні господарські та адміністративні доручення (печатник, стольник та ін.). Провідне місце серед них посідав двір¬ський, або дворецький, що заступав князя в управлінні, війську, суді.
Після монголо-татарської навали порівняно швидко відро¬дитись змогло лише Галицько-Волинське князівство. Підне¬сення політичної активності князівства пов'язане з правлінням на початку XIV ст. Юрія Львовича. Однак у другій половині XIV ст. знекровлене монголо-татарським лихоліттям Галиць¬ко-Волинське князівство було захоплене сусідами — Польсь¬ким королівством і Великим князівством Литовським.У 1349 р. польський король Казимир III Великий пішов походом на Галичину і здобув Львів. Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава, яка після занепаду Києва продовжила на ціле століття існування державної організації на українських землях. Відтоді Україна на тривалий час втратила свою самостійність.
II. ЛИТОВСЬКО-РУСЬКА ДЕРЖАВА
У 40-х роках XIV ст. остаточно ослабла і розпалась Україн¬ська держава, українські землі підпали під владу литовських князів, польського та угорського королів. Для України настала польсько-литовська доба.
Скориставшись з феодальної роздробленості Русі, ослабле¬ної монголо-татарським ігом, князь Мендовг приєднав до великого Литовського князівства Чорну Русь (Новгородок, Слонім), частину Турово-Пінської та Полоцької земель. У XIII — XIV ст. литовське князівство розширилося за рахунок загарбання українських і білоруських земель. Але це не внес¬ло істотних змін в їх політико-адміністративний устрій.
Спочатку захоплені землі перебували на становищі авто¬номних удільних князівств, на чолі яких стояли місцеві руські князі або члени литовського великокнязівського роду. Кожне велике удільне князівство складалося з дрібних уділів, на чолі яких були місцеві князівські династії.
В усіх українських князівствах продовжувала існувати успадкована від Давньоруської держави волосна система адміністративно-територіального поділу. В останній чверті XIV ст. у південних волостях Київського і Подільського кня¬зівств виникли нові адміністративно-територіальні одиниці — повіти.
Вища культура русинів мала непереломний вплив на ли¬товців. Вони переймали від русинів військову організацію й спо¬соби оборони. Княже господарство й адміністрація, податко¬ва організація, суд — все це запозичалось у Русі. Руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії. Сто-лиця Вільно в XIV ст. була властиво столицею не Литовської, а Литовсько-Руської держави.
Історію Литовсько-Руської держави можна поділити на три періоди: 1) до 1386 р.; 2) від 1386 до 1569 р. і 3) після 1569 р. До 1386 р. Литовсько-Руська держава була незалеж¬ною державою.