Коліївщина
І говорить Максим-козак,
сидячи в неволі:
«Не будуть мать вражі ляхи
на Вкраїні долі.
Течуть ріки з всього світу
до Чорного моря,
Минулася на Вкраїні
жидівськая воля».
А повстання поширювалось села¬ми Поділля, Волині, Галичини, за¬грожувало перекинутися на Литву. Повстанські загони діяли в районі Тернополя, Володимира-Волинського, Самбора - на територіях, де вже міцно закріпилась унія, що зай¬вий раз підтверджує: релігійні моти¬ви для Коліївщини не були визна¬чальними. Щоб залякати галичан, польські власті направили із Сербів до Львова більше 300 полонених гайдамаків для публічних страт. Маємо уривчасті відомості лише про 73 з них, скараних на смерть і ска¬лічених у вересні 1768 року. П'ятде¬сят з них загинули на шибеницях, десятьом відтяли голови, а тринад¬цятьох прирекли до довічних мук - відрубували їм праву руку і ліву но¬гу. Є ще інформація щодо цих лю¬дей, яка повністю розвінчує міф про «розбойников й воров». Серед цих 73-х 39 були сільськими господаря¬ми, а решта - їхніми ще не одру¬женими синами. Походили вони зі Смілянщини (46 чоловік), Уманщини (19), Черкащини (6), з Лисянки і Со-колівки - по одному.Безперечно, Коліївщина як сто¬рінка нашої історії заслуговує на те, щоб її переглянути. І не лише що стосується нав'язаної чужоземцями зневажливої назви. Повстання, ма¬буть, не треба так тісно пов'язувати з гайдамацьким рухом, який мав відмінні особливості. Гайдамаками тоді, окрім учасників селянських ви¬ступів, називали і суто грабіжницькі ватаги, і кріпаків-втікачів. До лав по¬встанців могли влитися й бандитські зграї, далеко не з благородною ме¬тою, чому є маса підтверджень. Це завжди буває під час масових заво¬рушень. Повстання ж 1768-69 років однозначно мало характер націо¬нально-визвольної боротьби, його небезпідставно можна називати се¬лянською війною, справді продо¬вженням Хмельниччини.
У ГАЗЕТНІЙ публікації неможливо навести усі аргументи. Це - справа наукових конференцій, ґрунтовних досліджень, дискусій істориків. На жаль, у незалежній Україні цього досі не зроблено. Як не прикро, але сучасники більше знають про по¬встання Спартака, що відбулося по¬над два тисячоліття тому, аніж про цю драматичну подію власної істо¬рії. Востаннє дослідники Коліївщини збиралися широким загалом на науковій сесії, приуроченій ще до 200-річчя повстання. Але у ті часи радянська історіографія визнавала її лише як антифеодальну боротьбу українського селянства. Організува¬ти щось подібне в Умані спробували було років п'ять тому активісти УНА-УНСО, але автобуси з делега¬тами скликаної конференції «беркутівці» завертали з півдороги, бо в місті приймали євреїв-хасидів, які з'їхалися на могилу свого релігійно¬го провідника Цадика Нахмана.
Та що там конференція - минуло¬го року в Україні і на Черкащині зок¬рема, де був епіцентр подій, не спро¬моглися навіть гідно відзначити 235-річчя від початку повстання. Скромні урочистості у селі Медведівка органі¬зували лише члени історичного клу¬бу «Холодний Яр», співробітники історико-культурного заповідника «Чигирин», місцеві краєзнавці. У цьому селі є перший і єдиний в об¬ласті пам'ятник М. Залізняку, та й той непросто було встановити. Ініці¬аторами його спорудження виступи¬ли сільські краєзнавці - вчителі Павло Воскобойник і Надія Жук, пенсіонер Микола Шмиголь. Вони зі¬брали серед медведівців кошти і під¬писи під проханням про дозвіл. Чоти¬ри роки дійсно народний пам'ятник пролежав за сільрадою в очікуванні, поки влада визначиться. Урочисто відкрили його на відзначення 225-літнього ювілею Коліївщини. Це був останній масовий захід в області по вшануванню повстанців. Не дивно, що в Умані досі нема пам'ятника М. Залізняку та І. Ґонті, рішення про встановлення якого офіційно ухвали¬ли ще ЗО років тому.
...ГУЧНО, з феєрверками та «під гармошку» святкують п'ятилітні і де¬сятилітні ювілеї своїх фірм і фірмочок так звані нові українці, обдаро¬вують один одного медальками, ста¬туетками, тішаться псевдодворянськими титулами. Маємо в Україні режим, який радше відсвяткував би дату поразки селянського повстан¬ня, бо сучасні пани та корчемні орендарі, як і ті, що жили кількасот років тому, бояться народного гні¬ву. А той гнів зріє і вибухає доти, доки існує кривда і несправедли¬вість як в оцінці минулого, так і в реальному житті. Як тут не згадати рядки-застороги Великого Кобзаря, написані майже 160 років тому: