Коліївщина
ПОСИЛАЮЧИСЬ на цей та багато інших аргументів, Г. Храбан вважав несправедливою назву Коліївщина, нав'язану польськими та російськи¬ми істориками. Твердження про те, що повстанці були озброєні пере¬важно ножами і обсмаленими на віс¬трі кілками, не відповідають дійсно¬сті. Холодноярці тоді мали на озброєнні рушниці, пістолі. Була це зовсім не ватага розбійників, а доб¬ре організований бойовий загін, за козацьким устроєм, який мав свою корогву, кілька військових прапорів, а у полковника була відповідна його званню відзнака - булава-пернач. Ще 16 травня повстанці розігнали конфедератів, які вішали селян в околицях Жаботина, штурмом ово¬лоділи замком у цьому містечку. Тут захопили рушниці, списи, дві гарма¬ти, амуніцію й військові припаси. Дехто з істориків саме цю дату пропонує вважати початком повстання.
На жаль, за кілька днів до того, як повстанці залишили Холодний Яр, сталася трагедія., Пострілом з пісто¬ля було вбито Й. Шелеста. За од¬нією з версій, стріляв запорожець Кіндрат Лусконіг після суперечки «за начальство». Хтозна, як би роз¬вивались події під керівництвом Ше¬леста. Ймовірно, що він забрав із собою у могилу чимало таємниць, пов'язаних з організацією повстан¬ського руху. Є згадки про якесь письмове доручення тодішнього ко¬шового Запорізької Січі П. Калнишевського, що його полковник мав на руках. Хоча пізніше Калнишевський категорично заперечував при¬четність Запорожжя до Коліївщини, виправдовувався, що участь у по¬встанні брала лише козацька сірома, яка наймитувала у старшини.
ВЗАГАЛІ, це ще одна прикра і да¬леко не повністю виписана сторінка нашої історії. Відомо, що, передчува¬ючи близьку ліквідацію Січі, її остан¬ній кошовий намагався провадити лояльну до царського уряду політи¬ку. Зрозуміло, що і серед старшини, і серед простих козаків могла бути якась частина, яка засуджувала такі дії Калнишевськогр. Наступ царизму на запорізькі землі, зініційована Ка¬териною колонізація порубіжжя і частини території Коша сербськими переселенцями - так звані Ново-Сербія і Слов'яно-сербська провін¬ція, - усе це давало підстави не¬згодним звернути свої погляди у бік Правобережної України. Звільнення її від поляків, запровадження геть¬манського правління, безумовно, внесло б свої корективи у подаль¬ший хід історії, можливо, визначило 6 іншу долю для самої Січі.Підтвердженням «запорозького сліду» може слугувати і незаперечна інформація про перебування на За¬порожжі ігумена Мотронинського монастиря Мелхісидека Значко-Яворського, котрого вважають ду¬ховним лідером повстання. Однак однозначної оцінки цим фактам не дано. Водночас відомо, що після по¬разки гайдамаків під Уманню розі¬слані Калнишевським загони вилов¬лювали повстанців, які намагались втекти на контрольовані Січчю землі. Царських підданих передавали ро¬сійським судам, своїх самі карали. Неспроста ж у грудні 1768 року на Запорожжі спалахнуло повстання. Повсталі оволоділи військовою арти¬лерією, випустили з пушкарні ув'яз¬нених гайдамаків, розгромили бу¬динки старшини. Як згадував автор «Історії Нової Січі...» А. Скальковський, кошовий, переодягнувшись у чернечу рясу, а з ним і головні стар¬шини Дніпром втекли до Кодацької фортеці. На короткий час козацька сірома повністю оволоділа Січчю, чи¬нила опір царським військам, але си¬ли виявились нерівними. Дехто схильний ставити в один ряд з цією подією також заворушення у Кор-сунському курені, яке сталося у 1769 році, замах на життя Калнишевсько-го козаків Щербинівського куреня у 1770 році. Та беззастережно пов'язувати все з гайдамацьким впливом поки що немає підстав: бра¬кує досліджень на цю тему.
Хвалилися гайдамаки, на Умань ідучи
ПІСЛЯ загибелі Й. Шелеста по¬встанці обрали полковником М. Залізняка. Він і очолив визвольний по¬хід на Умань. Слід зауважити, час для цього вибрано було дуже вда¬лий. Якраз у лютому 1768 року час¬тина польської шляхти, невдоволена російським втручанням у польські справи та політикою короля Станіс¬лава Понятовського, скликала у м. Барі конфедерацію, яка оголосила «божу війну» королю, Росії й пра¬вослав'ю. Польський уряд, не ма¬ючи змоги власними силами поду¬жати конфедератів, звернувся по допомогу до Росії. На територію Правобережної України вступив корпус царських військ під команду¬ванням генерала П. Кречетникова. Конфедерати стягнули головні сили до Бару, Вінниці, Бердичева, де розгортались бойові дії. Змобілізо-вано було й переважну частину на¬двірної міліції, загони якої утриму¬вав тоді кожен магнат. Тому опір гайдамакам могли чинити хіба роз¬різнені невеликі загони шляхти, які нишпорили Правобережжям у пошу¬ках провіанту, спільників, заодно грабували селян, тероризували пра¬вославне духовенство. Одну з таких ватаг у кількості 20 чоловік залізняківці знищили на дніпровському ос¬трові неподалік Черкас.
Через відсутність спротиву похід Залізняка перетворився на тріум¬фальний марш. Скрізь по селах йо¬го зустрічали хлібом-сіллю. Дізнав¬шись про наближення повстансько¬го війська, селяни самі виганяли по¬міщиків та орендарів, якщо ті ще не повтікали, подекуди вдавались до стихійних розправ, хоч такого масо¬вого терору, як його описували польські, єврейські, російські мему¬аристи і письменники, не було. Зок¬рема, не витримують ніякої критики твердження про три криваві доби у підпаленій сподвижником Залізняка Іваном Усичем Смілі. По-перше, ні¬чого невідомо про існування самого Усича, а по-друге, конфедератський загін, шляхта, католицьке духовен¬ство, євреї-корчмарі, тільки-но зачу¬ли про взяття Жаботина, повтікали не лише зі Сміли, а й з навколишніх сіл. Задовго до прибуття сюди пі¬ших гайдамаків на чолі з осавулою Василем Бурлакою. М. Залізняк в той час перебував у Черкасах, де теж не зустрів опору. І звідси шлях та євреї повтікали, тож інформація про штурм і зруйнування черкаського замку, також є неправди¬вою. Повстанці й «місцеві мешканці просто розібрали майно втікачів. Та ні, таки залізнякові козаки вчинили «тяжкий злочин» - порубали діжки в коморі корчемного орендаря так, що «горілка цебеніла косогором».