Коліївщина
Про примусовий збут горілки свідчить і запис 1765 року в інвента¬рі Богуславського староства, де та¬кий примус «призвів до надзвичай¬ного утиску підданих, і тому багато їх у попередні роки втекло». Таке сталося й у Канівському старостві, орендарі якого примушували «селян купувати в корчмах горілку в такому розмірі, що далі нема змоги терпі¬ти». Примусовий збут горілки та «орендарську екзекуцію» детально описав шляхтич Ф. Макульський. Коли корчмар зазнавав збитків або своєчасно не одержував боргів, за наказом адміністрації до села приїз¬дила комісія з надвірними козака¬ми. Всі вони харчувалися за раху¬нок «впертих» селян аж до відшко¬дування ними збитків. Коли ж боржники «опиралися» і надалі, в них забирали зерно, одяг, худобу тощо. При цьому, за словами Ма-кульського, «нещасних селян шма¬гали нагаями і просто видирали у них з рота кусень хліба».
Не поступалися євреям-корчма-рям і шляхтичі-посесори, яким вели¬кі магнати-латифундисти здавали свої маєтки в оренду, нещадно екс¬плуатувались беззахисні селяни. Збільшували кількість відробіткових днів і податки, примушували викону¬вати роботи, не передбачені угода¬ми, відбирали громадські поля й сі¬ножаті. Як наголошував один поль¬ський діяч XVIII століття: «на Укра¬їні диспозитор (управитель села) є абсолютним паном, а єврей (йдеть¬ся про корчемних орендарів) - ти¬раном». Це вже потім, після пораз¬ки повстання, поляки та євреї звину¬вачуватимуть одні одних у спричи¬ненні «бунту». Перші посилатимуть¬ся на відомий трактат Михалона Литвина «Про звичаї татар, литовців і мрсквитян», де говориться, що іудеї на всіх ринках відбирають у християн засоби до існування. Дру¬гі козирятимуть зізнанням безімен¬ного шляхтича, який нібито заявив: «Ми самі обдирали селян тільки єв¬рейськими пазурами».
БЕЗУМОВНО, на настрої повстан¬ців вплинуло й посилене запрова¬дження унії, знущання над право¬славними священиками, яких нерід¬ко калічили й убивали за відмову зрадити віру. У Михайла Грушевського знаходимо опис реальної по¬дії, описаної у Шевченкових «Гайда¬маках» на основі народних перека¬зів, а тому дещо зміненої. Йдеться про страту мліївського титаря Дани¬ла Кушніра, який за наказом грома¬ди наважився сховати церковну да¬роносицю, щоб не дісталась уні¬атам. За це йому живому спалили руки, обгорнувши їх просмоленим клоччям, а потім відрубали голову і насадили її на палю. І все це - на очах у силоміць зігнаного люду. До чого могли вдатися православні се¬ляни після такого жаху? І все ж ба¬гато істориків поширені твердження про масові розправи гайдамаків над греко-католицькими священиками вважають хибними. Зокрема, автор книги «Умань козацька і гайдамаць¬ка» Ю. Мицик, посилаючись на польські джерела, ось що зауважує: «У скарзі самих уніатських свяще¬ників, посланій до польського уря¬ду, говориться про 15 загиблих. 298 осіб підписалися як такі, що зазна¬ли тілесних ушкоджень. Отже, тут мова може йти переважно про ви¬гнання уніатських священиків з па¬рафій і лише про одинокі факти вбивств. Сам Залізняк вимагав лише, щоб уніатські священики покидали православні села або ж переходили на православ'я”.
Не «розбійники-зарізяки», не «бандитський натовп коліїв» ішов на Умань. Проти цього шляхетсько-польського бастіону виступило орга¬нізоване селянське військо з чітко поставленою метою і зрозумілими та бажаними для народу гаслами: за ві¬ру, за козацьку Україну з гетьман¬ським устроєм. Причому досі вважа¬ється, що Залізняка таки було прого¬лошено в Умані гетьманом. Що зно¬ву ж не відповідає дійсності - до останнього дня він підписував свої накази й універсали як полковник.
Рано-вранці гайдамаки Умань обступилиДЕЯКИЙ час взяття Умані вважа¬лося найбільш дослідженим епізо¬дом Коліївщини. Та з цим важко по¬годитись, адже й тут не обійшлося без вигадок, плутанини з датами. Зокрема, що стосується ще одного ватажка повстання - уманського сотника Івана Ґонти. Не було ніякої красуні-польки, яка врятувала Ґонту від страти, вимоливши для нього прощення у губернатора Р. Младановича. Як не було ніякого бенкету на його честь. Младанович справді звинуватив Ґонту і ще одного сотни¬ка, Панька Уласенка, у зв'язках з гайдамаками і мав намір напередо¬дні штурму стратити їх. На перешко¬ді цьому став полковник надвірного війська Обух-Вощатинський. Тоді за текстом, що його губернатор напи¬сав власноруч, обидва сотники двічі присягли на вірність Потоцькому - у церкві привселюдно і в ратуші. То¬го ж самого дня Обух-Вощатин¬ський, полковник Магнушевський, Грнта і Уласенко повели уманських кінних надвірних козаків у напрямку Звенигородки, звідки очікували по¬яви Залізняка. В дорозі Гонта зупи¬нив загін і запропонував полковни¬кам залишити його, а козакам - приєднатися до повстанців або ж іти з полковниками. За деякими дани¬ми, Вощатинський і Магнушевський направились у бік польсько-росій¬ського кордону, до м. Ново-Архан-гельська, куди раніше втекло чима¬ло уманської шляхти, їх супрово¬джували лише два козаки. Побутує й версія, що Обух-Вощатинський перейшов на бік гайдамаків і брав участь у боях під іменем отамана Обуха. Але достовірних підтвер¬джень цьому немає. Як немає єди¬ної думки серед дослідників щодо дня початку облоги Умані. За одни¬ми даними, гайдамаки підійшли до міста 14, за іншими - 18, ще за ін¬шими - 20 червня 1768 року. Одні історики наполягають на існуванні 5 чи 8-тисячного укріпленого табору польських біженців у приміському Трековому лісі. Нібито фортеця усіх бажаючих вмістити не могла. Інші категорично запевняють, що табору бути не могло, бо й з самого міста шляхта повтікала і його не було ко¬му боронити. Після виходу надвір¬них козаків тут начебто залишалось щось із 20 жовнірів, 160 конфеде¬ратів та ще близько 200 цивільних осіб включно з студентами колегі¬уму тутешнього базиліанського мо¬настиря, яких озброїли для відсічі повстанцям. Залишалися в місті і єв¬реї, яким заборонили його покида¬ти. Вони взяти до рук зброю відмо¬вились.