ГАЙДАМАЧЧИНА

Багато селян обирали останній шлях. Ватаги незадоволених під

ім'ям гайдамаків почали нападати на панські маєтки, грабувати й

палити їх. В цих ватагах бувало чимало шукачів пригод, волоцюг,

навіть розбишак. Вони не займали бідних і користалися пошаною

та симпатіями селян, які вважали їх за своїх месників.

Селяни складали про їхні подвиги легенди і пісні. Багато пов-

станців було на Гуцульщині, в Карпатських горах, де їм легко було

ховатися в поріччях Прута, Черемоша. Там називали їх оприш-

ками. Один з їхніх ватажків, Олекса Довбуш, став національним

героєм. На Поділлі гайдамацьких повстанців називали левенця-

ми, дейнеками. Вони ховалися в часи небезпеки за Дністром,

у Молдавії: Гайдамаки Брацлавщини та Київщини були тісніше по-

в'язані з Південною Україною та Запоріжжям, де завжди знаходили

притулок та військовий вишкіл, а також коней, зброю, продукти.

Завдяки запорожцям гайдамаччина стає постійною, зорганізованою

війною проти шляхти, — характеризував ці рухи В. Антонович.

Гетьманські козаки рідко брали участь в цих розрухах, але всебічно

допомагали гайдамакам: давали їм харчі, коней, переховували їх

у себе.

Для польського уряду боротьба з гайдамаками була дуже тяжка:

з одного боку — їх широко підтримували селяни, а з другого —

армія Польщі мала всього лише 17-20 тисяч вояків. Тому боротьбу в

основному вели «надворні міліції» магнатів — приватні озброєні за-

гони, що їх формували магнати з-поміж своїх селян, при чому очо-

лювали їх звичайно польські шляхтичі. Деякі магнати мали до 3-5