Життя та діяльність Петра Могили
- спадщина митрополита.
Хронологічні рамки охоплюють період з 1586 по 1647 роки.
Джерельну базу курсової роботи склали праці польських, українських, російських, молдавських та європейських істориків,різні хрестоматійні видання.
В опрацьованих історичних працях знаходимо деякі відмінності щодо певних подій. Зокрема, неможливо точно встановити деякі біографічні дані з життя Петра Могили. Потрібно також показати всю складність ситуації , що склалася в українській церкві.
Значна увага приділена і внутрішній та зовнішній політиці митрополита Могили. Є також значна кількість матеріалів по Берестейській унії.
Життя та діяльність Петра Могили допомогли охарактеризувати праці таких істориків: Наталії Полонської-Василенко; М.І.Костомарова…
Структура роботи. Дана курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури і має обсяг 25 сторінок.
Розділ I. Становище Православної церкви на Україні на початку XVII століття
1.1 Утиски православних в Речі Посполитій
Наприкінці XVI століття - на початку XVII століття українські землі перебували під владою Речі Посполитої. Будучи католицькою державою, Річ Посполита не виявляла ніякої толерантності щодо інших релігій. Особливо нетерпимо ставилися до православних ,тобто християн , що сповідували східний обряд. Особливо боровся з православними орден єзуїтів. Діставши неабиякий досвід у боротьбі з різними реформаційними рухами, вірні послідовники Ігнатія Лойоли всі свої сили, всю свою ненависть спрямували на боротьбу з схизматиками-православними. У цій боротьбі єзуїтам допомагали польська шляхта та король Речі Посполитої [12,c. 17].
Основою політики Речі Посполитої була теорія, згідно з якою у внутрішньому житті держава повинна була бути невіддільною від католицької церкви . Польща мала стати тим муром, що відділяв би християнський світ від інших народів. Тому поляки як могли латинізовували і в той же час денаціоналізовували Україну. Становище православних рік за роком погіршувалося. Всіх, хто сповідував східний обряд, обмежували в елементарних правах. Православним заборонялося займати вищі державні посади, православним єпископам було заборонено брати участь у засіданнях Сенату поруч з католицькими єпископами, міщанам та духовенству заборонялося проводити хресні ходи та похоронні процесії ,міщани не могли брати участь в управлінні містами. Всіх, хто сповідував православ’я, змушували платити великі податки.
Славетні українські роди- Острозькі, Слуцькі, Збаражські, Заславські, Вишневецькі та інші через невеликий проміжок часу перейшли на латинський обряд. Таким чином вони залишили батьківську православну віру беззахисною. Винятком був лише князь Костянтин Острозький, котрий залишався поодиноким захисником батьківської грецької віри. На його територіях діяли надзвичайно ліберальні закони, що дозволяли сповідувати будь-яку віру [6,с 234].В інших частинах України ситуація з часом тільки погіршувалася. Усім православним заборонялося, під страхом смертної, кари будувати нові церкви, створювати нові громади, нормою були постійні утиски на православних священиків. З’явилось і швидко почало поширюватись згубне для церкви та церковної ієрархії право патронату, що давало змогу магнатам та королю повноваження поставляти православних єпископів та священиків. Це було кричущим порушенням усіх православних догматів, адже згідно догм православної віри вищу церковну ієрархію обирають соборно. Єпископські кафедри часто продавалися за гроші, давалися за вислуги, за протекцією. Тому не дивно, що на цих кафедрах опинялися недостойні люди, які своєю поведінкою порочили і підривали авторитет церкви. Православним в Речі Посполитій створювали такі умови, які змушували усі тогочасні церковні громади переходити на латинський обряд що викликало незадоволення у людей [7,с. 85].
Ще однією проблемою православ’я були стосунки всередині церкви . З кінця 16 століття важливу роль у збереженні та захисті православної віри відіграють православні братства. В умовах занепаду церкви братства стали чільним елементом економічного та суспільного життя народу. Для цього вони прикладали всі свої ресурси та життєві сили. Братства засновувалися і утримувалися в переважній більшості при визначних церковних святинях, звідки походить і їхня назва. Ще однією складовою назви було місце розташування братства. Найвідомішими з них були: Львівське-Успенське, Віленське-Святодухівське, Луцьке Чесно-Хресне; Київське-Богоявленське та інші. Братства створювались як допоміжний орган при церквах, але з часом вони все більше почали брати владу над церковними структурами. Цьому сприяв, зокрема, і устав братства, затверджений усіма східними патріархами [4,с.323].