Іоанн Пастелій - предтеча Закарпатської історіографії

Думається, що однією з причин відмови І.Пастелія від посади генерального вікарія було нестримне бажання завершити свій твір з історії духовного розвою на Закарпатті в другій половині ХУІІІ ст., справедливо вважаючи, що краще за нього цього ніхто не зробить, оскільки був учасником цього процесу. Він мріяв написати широкоплановий твір з історії Мукачівської єпархії, що видно із слів, датованих 2 березнем 1790 р. якими закінчується рукопис: “Однак, як наслідок того, що це я зібрав у один том, то я показав приклад, що слід робити, іншому ж хочу допомогти, (а тому) не закінчуватиму (дане дослідження)” (11, с.141). На жаль, не судилося твору бути продовженим – його автор Іоанн Пастелій у 1799 р. закінчив свій земний шлях. Похований в Ужгороді.

Його справу – вивчення історії Закарпаття, успішно продовжив І.Базилович, а рукописну працю І.Пастелія врятував М.Лучкай. Він її виявив у єпархіальному архіві, працюючи над історією свого народу. Примітним є той факт, що наш славний історик не піддався спокусі привласнити або скомпілювати чужу працю, а зробив усе можливе, щоб зберегти добре ім’я І.Пастелія для нащадків. Зворушливо звучать такі слова вченого у вступі до твору: “Я був би несправедливим стосовно небіжчика великого мужа Івана Пастелія, якби не опублікував його рукопис, який випадково потрапив у мої руки. Я нічого не приписую собі та й не можу, для мене досить утіхи, що він не зник, але на мою долю випала честь якомога скоріше видати цей твір” (12, с.86). Такий вчинок переконливе свідчення наукової порядочності і сумлінності М.Лучкая як людини і вченого, взірець для сучасників як треба ставитись до надбань своїх предків. Сьогодні оригінал рукопису зберігається в державному обласному архіві (м. Берегово) (13), а чистовий варіант, підготовлений М.Лучкаєм до друку – у відділі рукописів і стародруків в бібліотеці Ужгородського національного університету (14).

Твором І.Пастелія було започатковано вивчення однієї і сьогодні малодослідженої проблеми – духовної культури краю. Він правильно визначив роль єпископа М.Ольшавського у заснуванні Мукачівської богословської школи у 1744 р., приміщення для якої збудував, за його ж словами, на “кошти, відірваних від власного рота”, а також роль цього “Мукачівського Афінея” у вихованні священиків у “руському” дусі (17, с.52,287). Він охарактеризував культурно-освітню і педагогічну діяльність, за визначенням М.Лучкая, “славних мужів ХУІІІ століття”, які “скеровували народ до світла і на шлях чеснот та моралі”. Матеріали про цих освічених русинів не були ще зібрані і систематизовані, а тому й залишалися малодоступними. Рятувало те, що І.Пастелій був очевидцем культурно-освітніх зрушень другої половини ХУІІІ ст. і багатьох сподвижників знав особисто. Про це він сам заявив: “Усе це маю намір описати з настільки більшою впевненістю, оскільки це здебільшого відбувалося в моїх очах, а далі – загальні обставини і самих осіб, про яких у томі йшлося і яких я знав особисто, бо сам я також був вихованцем у цьому закладі” (7, с.198).М.Лучкай зізнається, що дану проблему важко вивчати із-за відсутності джерельної бази, а тому щедро її почерпнув від свого попередника: “Ці трактати, здобуті з великими труднощами з юридичних актів єпархіального архіву, я запозичив із похвальних виступів Іоанна Пастелія. Я подаватиму свої глави і збережу його параграфи” (7, с.197). Не скупився М.Лучкай і на похвалу, однозначно оцінив І.Пастелія і як досвідченого дослідника: “Він був оригінальний сучасний автор, до того ж гідний повного довір’я” (7, с.197). Завдяки копіткій праці цих двох дослідників ми сьогодні знаємо багато імен викладачів Мукачівських шкіл, інших вихідців з середовища духовенства з викладом їх біографій та характеристикою їх педагогічної, культурно-освітньої діяльності. Ця сторінка історії нашого краю перестала бути безіменною, а пам’ять про цих освічених русинів, за справедливим переконанням М.Лучкая, буде благословенна.

За характером тематики досліджуваної проблеми та історичною концепцією твір І.Пастелія вдало вписується в широку панораму історії Закарпаття, зокрема в таку її складову як релігійні відносини. Актуальність їх вивчення посилювалася тим, що вони в той час були формою прояву суспільного руху, вираженням національних інтересів народу. Під їх оболонкою приховувалися економічні і політичні інтереси різних держав, у даному випадку Угорського королівства і Австрійської імперії, по відношенню до Закарпаття. Тому головним змістом релігійних відносин у першій половині ХУІІІ ст. було змагання за канонізацію (усамостійнення) Мукачівської єпархії. Успішне їх завершення в 1771 р. пов’язане з іменами мукачівських єпископів Михаїла-Емануїла Ольшавського (1743-1767), Іоанна Брадача (1768-1772) та Андрія Бачинського (1772-1809) – вони “наче атлети, які скинули нарешті ярмо егерців”. (7, с.52). Це висвітлено у четвертому томі праці М.Лучкая.

Однак у другій половині ХУІІІ ст. загострилися релігійні відносини у Спиському комітаті (сьогодні частина Словаччини), на території якого були конфесії як латинського обряду, так і грецького (східного) обряду, підпорядковані Спиській єпархії, під юрисдикцію Мукачівського єпископату. Належало вивчити суть цього конфлікту, як продовження непростих релігійних відносин першої половини ХУІІІ ст. Із цим завданням успішно справився І.Пастелій у своєму творі, за що М.Лучкай і включив його до своєї праці “Історія карпатських русинів”. Цим він розширив географію досліджуваного об’єкта, осягнувши всю територію історичного Закарпаття.

І.Пастелій вникає в історію церкви на Закарпатті, зокрема вивчає статус парафій грецького обряду на Спиші. Він доводить, що ці конфесії до укладення Ужгородської унії 1646 р. належали до Мукачівської єпархії і тільки після унії вони поступово потрапляють під юрисдикцію латинників. Одну з причин цього дослідник вбачає в тому, що деякі мукачівські єпископи, як, наприклад, Іван Годермарський (1707-1716 рр.) спрямовували свої зусилля не на відстоювання прав єпископату, а на зміцнення власних позицій у церкві. Тому втративши підтримку з боку своїх наставників, рядові священики почали переходити на бік латинників із надією, що “матимуть великі беніфіції, а саме впевненість у юридичному й канонічному привілеї, гарантію в зборі десятини та інше”. В свою чергу із канцелярії Естергомського єпископа примаса Угорщини Георгія Сечені вийшло не одне розпорядження з домаганням права збору податків із вірників – уніатів та нехтування їх обрядів. Так він відверто наказував “аби всіх тодішніх священиків грецького обряду та їх наступників уважали справжніми і безсумнівними католиками” (12, с.154). Саме між ієрархами двох єпархій і розгорнулося змагання за вплив на них. Дослідник наводить численні факти переманювання списькими латинниками на свій обряд цілих руських (українських) сіл грецького обряду.