Іоанн Пастелій - предтеча Закарпатської історіографії

Засвоєння набутків своїх попередників сприяло підвищенню наукового рівня як власних досліджень, так і визначенню їх внеску у процес становлення і розвитку історичної думки на Закарпатті, про що сам зізнавався: “Я радо звертаюся до стародавніх книг і рукописів і їх змушую говорити”. (2).

Насамперед М.Лучкай добре ознайомився з першою друкованою працею з історії краю закарпатця І.Базиловича “Короткий нарис фундації Федора Корятовича… (1799, 1804-1805 рр.) (3), запозичив від неї ряд грамот, декретів та інших документальних матеріалів, а головне - підтримав і далі розвинув його історичну концепцію. Використав також і працю трансільванського єпископа І.Баттяні “Канонічні закони Угорського королівства” (1785) (4), відкинувши його заперечення існування в минулому Мукачівської єпархії східного (грецького) обряду. Не обминув він і праці угорця Й.Балайті “Мукачево. Топографічний, географічний, історичний та статистичний опис міста Мукачева та його замку” (1836) (5) і словака А.Сірмая “Історія Земплинського комітату” (6). І це зроблено у повній відповідності з науковим принципом – вказівкою на джерело, з якого запозичено відповідний матеріал. Завдяки введенню в науковий обіг праць попередників до нас дійшла не тільки історична концепція авторів, а й уривки з праць, в тому числі і рукописних, значна частина з яких на сьогодні важкодоступна, а то й безнадійно втрачена. Мається на увазі рукопис Д.Бабілі (Бабиловича) “Історія Мукачівської єпархії”, який М. Лучкай вважав за “книжку великої святої єпархіальної історії, яку я часто цитую” (7, с.254). Та найбільш широко М.Лучкай використав уривки з рукопису І.Пастелія “Історія Мукачівської єпархії” (8), а повний його текст включив як п’ятий том до своєї шеститомної “Історії карпатських русинів”.

Що за постать Іоанн Пастелій і яке його місце в культурно-освітньому житті Закарпаття другої половини ХУІІІ ст.? Він ввійшов в історію краю як церковний і культурний діяч, педагог, дослідник історії церкви, поет-сатирик. Його біографічні дані досить скупі. Документально не доведено навіть точне місце його народження. Більшість дослідників вважають, що він народився 21 січня 1741 р. у с. Мала Пастіль – сьогодні с. Пастілки Перечинського району Закарпатської області (9, с.80). Це найбільш ймовірно хоча б тому, що саме в цьому селі і сьогодні проживають мешканці з прізвищем Пастелій. Від назви села згодом прийняв псевдонім Пастелій, а за справжнє прізвище вважають – Іван Ковач (10, с.78).

Освіту здобув у навчальних закладах Ужгорода, Будина, Егера, був священиком у Хусті, Мукачеві, Гуменному, Керекні, працював професором етики в Мукачівській богословській школі. Для свого часу він був високоосвіченою людиною і свої знання, талант і здібності поклав на вівтар розвою духовності рідного краю. Своєю невтомною працею, діловими якостями та високою ерудицією він викликав повагу і довіру до себе не тільки з боку близького оточення, а й єпархіального керівництва. І коли, після передачі ряду парафій грецького обряду Списького комітату під юрисдикцію Мукачівського єпископату в 1787 р., виникла потреба у посаді другого генерального вікарія для керівництва новоутвореним 27 липня 1787 р. Кошицьким вікаріатом, то єпископ А.Бачинський без найменших вагань рекомендував саме каноніка І Пастелія. У листі від 30 грудня 1787 р. до австрійського імператора Йосифа ІІ єпископ охарактеризував його як такого “ який має дуже потрібні знання і необхідні якості для цієї важливої посади й відзначається особливою розсудливістю і досвідом” (11, с.103). Імператор зважив на вказані достоїнства кандидата і погодився “призначити славного каноніка з Ужгорода за ті самі його добрі якості та грунтовні знання другим вікарієм”. А в листі до угорського королівського намісника від 27 липня 1787 р. єпископ охарактеризував його “як найпридатнішу постать із заслуженим правом то рекомендували обрати другим генеральним вікарієм, що разом зі своїми природними задатками, досвідом і старанністю зможе керувати новоствореним Спиським вікаріатом та надавати мені допомогу в обширній Мукачівській єпархії” (11, с. 104-105). Рекомендація в усіх інстанціях була врахована і угорський королівський намісник граф Христофор Ніцьки 27 липня 1787 р. “призначив славного каноніка з Ужгорода Іоанна Пастелія за самі його добрі якості та грунтовні знання другим вікарієм” (11, с.107).Якісне виконання обов’язків генерального вікарія вимагало переїзду до м. Кошиці і будівництва помешкання для нього. Для цього ще раніше було виділено місце у монастирі домініканців, але справа з будівництвом просувалася дуже повільно. Міська влада під впливом Егерського єпископа неприязно ставилася до греко-католицького вікарія і всіляко перешкоджала побудові помешкання для нього. І.Пастелій 2 травня 1787 р. змушений був доповідати А.Бачинському, що “справа даного вікаріату загалом систематично розглядається таким чином, що частково не дає жодного реального результату…” (11, с. 97). Єпископ нагадав угорському королівському наміснику, що “в цьому плані високопоставлений намісник ще нічого не зробив”. Однак замість того, щоб прискорити будівництво І.Пастелію запропонували поселитися в іншому місці – монастирі францисканців разом з немічними й хворими воїнами. Таке зволікання з будівництвом резиденції він “дуже боляче переносив і цю впертість, і (внаслідок) очікування свого переселення, власне, був поставлений у важке становище” (11, с.137). Резиденцію для греко-католицького генерального вікарія так і не було збудовано в Кошицях, згодом його осідок був перенесений в Пряшів.

Труднощі з будівництвом, вікаріальна посада вимагали додаткових зусиль та й вік давав себе знати і стан здоров’я І.Пастелія погіршився. Усвідомлюючи велику відповідальність за доручену справу та відчуваючи, що не в силі її виконувати на належному рівні, він звернувся до єпископа А.Бачинського з листом. У ньому він зізнався, що для нього “вікаріальна посада є дуже обтяжливою, зважаючи на обшир й гірське розташування округу” (11, с.138), і просив звільнити його з посади генерального вікарія. Зважаючи на ці обставини, І.Пастелія було увільнено з посади генерального вікарія і на його місце 13 січня 1790 р. було призначено Михайла Брадача – рідного брата єпископа Івана Брадача.