Московська держава і козацько-татарський військовий союз

Однак верхівка козаків виявила далекоглядність, певно, несподівану для кримської сторони. За версією К. Краушевського, політичні вимоги козацтва торкалися конкретизації пункту про приязнь. Козаки вимагали, аби «було долучено до цієї присяги, щоб з усіми Ордами прилеглими вам були приятелями приятелів наших постійно, статечно; при Війську Запорізькому стали, коли нам буде потреба». Крім того, запорожці порушували питання про негайну виплату їм тих упоминок, які Крим отримав від Польщі [31]. Очевидно козаки виявили велику наполегливість, якщо вдалося досягти бажаного. В остаточному присяжному листі натрапляємо на заяву Шагін-Ґірея, що їм від усіх підлеглих Бахчисараю татар («від мене і від людей наших держави Кримської») не буде чинитися жодної кривди. У протилежному випадку калга мусив би «десятьох за одного видати». Калга також зобов`язувався надавати козакам військову допомогу [32]. Ті у свою чергу брали аналогічний комплект зобов`язань супроти Криму. Врешті, у договорі відсутня будь-яка згадка про Варшаву [33]. Звідси випливає не відбита в «Пересторозі» відправна козацька вимога до Шагін-Ґірея – брати зобов`язання безпосередньо перед Військом Запорозьким, а не перед зверхником козаків – Польщею. І саме ця вимога остаточно усамодостатнює коло аргументів, що змушують скоригувати уявлення про деякі тодішні інтелектуальні горизонти козацької еліти.

Переговори козацької верхівки з Шагін-Ґіреєм та укладений договір хронологічно перші, утім виразні свідчення того, що вона чітко усвідомлювала козацтво самостійним і самодостатнім суб`єктом міжнародних відносин, у зв`язку з чим воліє визнання цього від Криму де-юре, а не задовольняється визнанням де-факто, як було ще зовсім недавно. На те, що то був не просто хвилевий настрій, а справді складова тогочасної козацької системи вартостей, вказують стосунки козаків з Кримом у 1635-1638 рр., що виникали на ґрунті спроб центральної влади ханату заручитися підтримкою козацтва для розв`язання внутрішньодержавних проблем (1635-1637 рр.). Козаки тоді демонстрували намір надати таку підтримку лише після укладення відповідного договору. Ця ідея мусила на середину 30-х рр. XVII ст. вже досить сильно засісти в козацьких головах, якщо не те що козацький провід, а й запорожці, які восени 1634 р. вибралися з Дону на море, не спокусилися на звабливі пропозиції калги Девлет-Ґірея «спільно воювати під Білгородом Кантеміра», а вимагали, «щоб він (калга. – В. Б.) надіслав послів своїх до них в Запоріжжя про прямий договір» [34].Йдемо далі. Під час переговорів у поведінці гетьмана Каленика Ан-дрієвича та його оточення відбилася ще й інша вельми важлива річ: вимога вивести за рамки договору Варшаву й обмежитися виключно Військом Запорозьким віддзеркалює те, що козацька еліта вже мислить не тільки категоріями осібності козацького стану, як було раніше, а й фактично усвідомлює козацтво самодостатньою політичною одиницею в рамках політичного тіла Речі Посполитої. Принаймні, можна стверджувати про виразний рух козацької думки у згаданому напрямі як наслідок «конфесіоналізації козацтва» [35]. Вирізнення у цьому сенсі добігло такої межі, що шукаються зовнішні підпори для змагань з Польщею, вже не тільки станових, а й просякнутих релігійним мотивом. Можливих союзників козаки бачать не тільки в одновірцях – донських козаках, а й у мусульманських сусідах. Згідно з договором 1624 р., калга брав на себе наступне зобов`язання: «Якби неприятель якийсь заявився у пана гетьмана, осавулів, атаманів і всього війська запорозького, я Шагін-Герай, як тільки мене оповістять, з усіми беями і мурзами маю їм помогати» [36]. Як слушно зазначав Б. Барановський, «козаків можна було навіть ужити проти Польщі, стосунки з якою не складались для татар добре» [37]. У такому контексті цілком логічною виглядає глуха звістка московських джерел про те, що під час повстання М. Жмайла до Криму прибули козацькі гінці по допомогу [38].

Важливим для уявнення тодішньої постави козацтва, а також деяких тогочасних практик позаконфронтаційних сусідських відносин козаків з татарами е опис церемоніалу підписання договору. Інформація К. Краушевського тут перегукується зі свідченнями, виявленими Ю. Мициком [39], суттєво доповнюючи їх. З`ясовуємо, що на Січ на чолі з Шагін-Ґіреєм прийшло 12 тис. татар, з протилежної сторони церемонію підпирало 8 тис. запорожців. Після укладення договору калга віддав козакам упоминки, яких ті вимагали. Потім козаки й татари спільно частувалися, а Шагін-Ґірей із задоволення, що нарешті досяг бажаного, «...сам кожному (козаку. – В. Б.) зосібна зі своєї руки чарку горілки давав». Запорожці, як вони традиційно робили в таких випадках, салютували з рушниць, татари ж при цьому «страху наїлися» [40].

Тривожні для московських властей відомості про кримсько-козацький союз обтяжувалися зібраними її послами в Криму упродовж 1624 р свідченнями про однозначно агресивну налаштованість щодо Москви Шагін-Ґірея на противагу його прихильному ставленню до Польщі. Свій норов калга виявив уже при першій зустрічі з московськими послами Я. Дашковим та В. Волковим, відмовившись «шертувати» про дотримання миру й погрожував разом з Польщею розорити Московію [41]. Далі дійшло до пограбування послів, згаданого вище вбивства І. Бегічєва, висування непомірних вимог стосовно розмірів московських упоминок тощо [42]. Під кінець року в Посольському приказі стало відомо й про посольство Шагін-Ґірея до Варшави: глуха звістка про це містилася у відписці путивльських воєвод О. Головіна та І. Єсипова [43]. Сюди ж слід додати повідомлення М. Ізмайлова та Ф. Степанова про контакти калги по дорозі з Персії з казиївськими ноґаями [44]. У підсумку вимальовувалася неприємна для Москви перспектива визрівання передумов для масштабного нападу кримців із залученням українських козаків, ноґайців (як мінімум казиївців та малих ноґаїв) і при позірному нейтралітеті Варшави. Щоправда, безпосередніх приготувань до вторгнення Шагін-Ґірей не робив. Гостроту ситуації також суттєво пом`якшували, на що слушно вказував О. Новосельський [45], глибокі розбіжності між братами з більшості зовнішньо- та внутрішньополітичних питань, нестабільність становища ханату відносно Туреччини, конфлікт нової кримської влади з Кантеміром. Утім, жоден з братів ні в 1624 р., ні надалі не переходив межі, яка відділяла різновекторність поглядів (а часто й дій) від руйнівної конфронтації. Успішна ж організація Шагін-Ґіреєм крупного багатосуб`єктного походу на Москву за участю українських козаків при одночасному відверненні останніх від дошкульних морських походів (що було б тоді справою реальною) могла зламати налаштованість Порти на мир з Москвою, розрядити напругу в Криму, в кримсько-турецьких стосунках, каталізувати остаточне замирення султана з Польщею, а отже зруйнувати так потрібну для Москви систему противаг.Як випливає із московських заходів відносно Туреччини, Криму, Ноґаю, українського та донського козацтва, датованих зимою-весною 1625 р., спершу Москва подій не форсувала, ставлячи, очевидно, на неподоланність комплексу перешкод, з яким зіштовхнувся Шагін-Ґірей, і про який вона була добре поінформована. До розважливості певною мірою підштовхувало Москву також вгрузання калги на початку року в ногайські справи, про яке вона вперше довідалася від козацького посольства Івана Гирі (лютий). Крім того, посланці доклали зусиль, аби переконати Посольський приказ у винятково антитурецькій спрямованості козацько-татарського договору й навіть у намірах Варшави напустити запорожців на Порту(!) [46]. Сприяли в цьому козакам і дії авантюриста Олександра Яхії, представники якого прибули до Москви наприкінці 1625 р. і малювали перед тамтешніми політиками (проте безуспішно) спокусливі перспективи антиосманської ліги [47].