Московська держава і козацько-татарський військовий союз

Ще одним сприятливим для Московії фактором виявився чимраз дужчий тиск українського козацтва на мусульманських сусідів. Провокуючи ускладнення міжнародних відносин у реґіоні, поступово перетворюючись на суб`єкт останніх [2], втручаючись від 70-х рр. XVI ст. у молдовські справи, козацтво часто підважувало плани польської дипломатії, збурювало, а то й доводило до кипіння польсько-турецькі та польсько-кримські стосунки. Цю карту з середини XVI ст. Москва розігрувала дуже активно, ставлячи на підтримку тих козацьких задумів, які шкодили інтересам Криму, Туреччини та Варшави. Крім, однак, суголосного московським інтересам комплексу соціальних практик українського козацтва в поясі Поле – Волго-Донський регіон та відносно татар, майже відразу окреслилися й напрями негативного впливу. При цьому справа не обмежилася хаотичними збитками, шкодами й негараздами локального характеру, не вартими з погляду тривалої перспективи стратегічного занепокоєння, як-от: грабунок купців, розбійництво, пізніше уривкові напади на посольства та порубіжні містечка. Арсенал козацьких заходів включав і такі дії, які засадничо суперечили політичним концепціям Московії, спрямованим на Поле і Волго-Донський реґіон. Амбівалентність впливу тут козацького чинника була закладена самою природою українського козацтва та козацько-татарських стосунків. Строкатість останніх, а точніше існування їхньої позаконфронтаційної складової, накладаючись на однозначне ототожнення себе козацтвом з українським світом, на віддаленість для останнього московської цивілізаційної версії, а далі на принципову ворожість стосунків Московії з Польсько-Литовською державою та з південними мусульманськими сусідами, витворювало стійке живильне середовище для виникнення військово-політичних контактів козаків з татарами на антимосковському фунті. А це вже породжувало для Москви небезпеку іншого змісту, ніж господарські, військові та почасти політичні збитки від козацького розбійництва в Полі. За великим рахунком загрозу таїли будь-які спроби політичного зближення козацтва й Криму, оскільки ідея організації антимосковських заходів була завжди під рукою в одних (татар) і цілком вписувалися в систему ціннісних орієнтацій інших (козаків).

Першим відомим на сьогодні тривожним дзвінком для московських властей стало активне співробітництво з кримцями канівського й черкаського старости О. Дашковича, і то відразу в надзвичайно широкому, як на тодішній стан козацтва, форматі – втручання у внутрішньокримські справи та локальне об`єднання зусиль задля збройних операцій проти Московії. Один із перших козацьких неформальних поводирів втягнув частину козаків принаймні до двох спільних з татарами походів (на Сіверщину в 1515 р. та на Москву в 1521 р.) [3]. Проте до останньої чверті XVI ст. подібних практик, наскільки можна судити з уведених до наукового обігу джерел, більше не траплялося. Бракує свідчень і про випадки політичного зближення козаків з татарами. Без сумніву, свою роль в так довгому затриманні затишшя відіграли активні заходи Москви в 50-80-ті рр. XVI ст., спрямовані на залучення українських козаків до антитатарських дій (одноосібних та спільних з донськими козаками чи московськими підрозділами) [4]. Але в першу чергу Москва має завдячувати організаційній слабкості українського козацтва, незавершеності процесу його суб`єктивації в міжнародних відносинах, бракові цілісної тактики соціальної й політичної поведінки, накладанню цих характеристик на відсутність відповідних прокримських інтенцій з боку його неформальних, а потім і формальних старших. Саме за ініціативою поручника козацького Яна Оришовського козацтво мало намір знову втрутитись у внутрішньокримську міжусобицю (як це знову ж таки робив О Дашкович), зав`язавши військово-політичні контакти з одним із тамтешніх угруповань. У 1585 р. (про що стало відомо Москві) Я. Оришовський звернувся до кримського хана з пропозицією, щоб той «з ними, козаки, помирився й давав їм своє жалування», а вони в свою чергу, готові йти куди він (хан) накаже «опріч короля польського» [5]. Відсутніть у зверненні застережень щодо Московії ясно вказує на те, що, попри її активні політичні й матеріальні зусилля, покладені для спрямовування козацької енергії на південь, повністю убезпечитися від повернення до практик О. Дашковича виявилося завданням непосильним.

Ідея використання на свою користь українських козаків не вигасала й на протилежному, кримському, боці. Окрім нібито позитивної, але не втіленої в реальні справи відповіді козакам у 1585 р., звідси до кінця XVI ст. принаймні одного разу лунав заклик до налагодження союзницьких контактів. Показово, що козаків тоді, як і пізніше в 20-30-х рр.XVII ст., там прагнули використати у змаганнях з Туреччиною. Наприкінці лютого 1597 р. козацький старший Бартош Проснідич писав королеві, що хан Кази-Ґірей прислав до козаків «через свого слугу листа, писаного власною рукою, жадаючи аби ми, з`єднавшися з ним, разом турка воювали й обіцяючи нам усілякий жолд» [6]. Однак і цьому порухові вилитись у конкретні справи не судилося. Результативною виявилася лише третя спроба, датована 1624 р., яка нарешті переросла в укладення козацько-татарського договору та в комплекс заходів з наповнення його реальним змістом.

Військовий союз 1624-1629 рр. – ця найяскравіша до української Національно-визвольної війни середини XVII ст. сторінка позаконфронтаційних військово-політичних контактів українських козаків з татарами – досліджується від середини XIX ст. Історіографічна традиція нараховує на сьогодні нараховує представницьку низку праць [7]. Однак питання розглядається в них під кутом або ж козацької, або ж польської перспективи. Проблеми ж ставлення до козацько-татарської спілки Москви порушено так і не було. Підступався до цього хібащо О. Новосельський, досліджуючи у своїй блискучій праці з історії московсько-кримських стосунків першої половини XVI ст. дипломатичні відносини Москви з братами Магмет- і Шагін-Ґіреями [8]. Висновки й спостереження вченого в ділянці особливостей московської політики стосовно бунтівливих братів уґрунтовані на солідній джерельній базі й вони, безумовно, створюють надійний фундамент для глибокого розуміння проблеми.