Московська держава і козацько-татарський військовий союз

З аналогічною переконаністю можна сказати, що козацько-татарський союз 1624-1629 рр. не мав шансів залишити Москву байдужою. Під впливом досвіду Смути вона тоді була покликана чутливо реагувати на будь-які дії козацтва чи Криму, у котрих проглядалася можливість появи на певному етапі ворожих щодо неї намірів, тим більше спільних. Як добре відомо, татари, а особливо українські козаки, активно долучилися до роздмухування та затягування московської ворохобиці й, автономно одні від одних, граючи на польському боці, по суті, спричинилися до розхитування Московської держави. Українське козацтво було кревно зацікавлене в перманентному розкупорюванні для себе московського театру прикладання військових зусиль. Цього вимагали інтереси зміцнення стану й уникнення репресій з боку Варшави за постійний «непослух» щодо поведінки вдома та на турецько-татарському напрямку. Ідеї П. Сагайдачного [9] не полишили голів козацької верхівки разом зі смертю гетьмана й надалі залишались осердям тактики поміркованих, яким, за винятком частини 1625 р., належав провід упродовж чинності спілки з татарами. А відтак потреба вивільнення енергії шляхом участі у легітимних для Варшави військових операціях висіла в повітрі постійно, що добре видно, приміром, з наполегливих спроб козаків найнятися до литовського гетьмана Кшиштофа Радзивілла на шведську війну (1622) [10]. За тодішнього розкладу сил в реґіоні Москва добре підходила на потрібну козакам роль, а суб`єктність останніх у міжнародних взаєминах, неефективність польського контролю та засвідчена ще в XVI ст. принципова прийнятність для них спілки з татарами змушували Москву очікувати біди від будь-яких проявів козацько-кримського зближення.

Небезпека для московської політики струмувала й з іншого боку, з практики зміцнення зв`язків українських козаків з Військом Донським, з перетворення їх на відчутний складник військово-політичної ситуації в реґіоні [11]. Як переконливо довів О. Новосельський [12] після Смути Москва у стосунках з Кримом поставила (вимушено чи ні – річ інша) на відмову від відкритого протистояння й перехід до вирішення зовнішньополітичних завдань дипломатичними засобами. У таких умовах вона нагально потребувала припинення наступальних козацьких операцій, здійснюваних з Дону і руйнівних за своєю дією для її політики. Однак попри зусилля 1618-1624 рр., досягти сподіваного ефекту виявилося несила. І багато в чому через активну присутність тут українських козаків та їхній безумовний провід у запорозько-донських стосунках. Від часів вигасання московської Смути Дон розглядався українськими козаками як один із важливих факторів протистояння з Варшавою й посідав належне місце в козацьких стратегіях. Ускладнювало ситуацію й те, що досвід Смути засвідчив високу вірогідність утягнення запорожцями донців до орбіти своїх операцій антимосковського спрямування (принаймні, до розбійництва на прикордонні), безпосередньо пов`язаних із запорозько-татарськими планами. Бо ж посмутна відмова Москви від репресивної політики Бориса Ґодунова в донському питанні не подолала принципових розбіжностей, лише дозволила зняти надмір напруги. Інтереси Війська Донського засадничо суперечили черговій зовнішньополітичній лінії Москви та незмінному курсу останньої на поступове «заковтування» козацтв Дону, Волги та Яїка.До всього долучалися й додаткові складнощі в стосунках з Туреччиною мінливою у своїх намірах щодо Польщі та Московії. Ці складнощі були спровоковані очевидними успіхами запорожців в оберненні активності донських козаків на турецько-татарському напрямі на потреби свого союзу з татарами. У 1624-1629 рр., за винятком походу 1625 р. під Перекоп, військові заходи, організовувані з Дону, скеровувалися проти противників Магмет- і Шагін-Ґіреїв – Туреччини чи Джа-нібек-Ґірея [13]. Висока частотність ударів з Дону, їхня узгодженість з самостійними діями запорожців в Криму та на морі, по суті, створювали єдиний козацький антиосманський фронт, дошкульність якого побільшувала перська війна. Такий перебіг подій охолоджував московсько-турецькі стосунки, аж до появи в Стамбулі спокуси ослабити проблему Шагін-Ґірея (а заодно й донську) через офіційну підтримку його ідеї організувати масштабний похід на Московщину.

Врешті, спільний знаменник під зазначені чинники підводили несприятливі очікування від козацьких союзників Магмет- і Шагін-Ґіреїв, а також Польщі. Калга Шагін-Ґірей, як показав О. Новосельський [14], виразно тримався антимосковської орієнтації. В умовах польсько-турецького замирення 1623 р. ця карта вигідно лягала й для Сигізмунда III. Вона давала можливість розв`язати гордіїв вузол суперечностей, породжених наполегливими й послідовними заходами Шагін-Ґірея щодо нав`язування військового союзу з Варшавою. Спрямувавши татар на московські землі, Польща уникала безпосереднього втручання в кримську міжусобицю, а отже й у дражливе пов`язання її з інтересами Туреччини, перемир`я з котрою залишалося хистким і непевним. При цьому було б збережено лояльність супроти бунтівливих братів, відвернуто на певний час татарську загрозу, прискорено укладання повноцінного миру з Туреччиною, так потрібного через наближення чергової шведської війни, зрештою, було б потішено власну антимосковську налаштованість. Амбівалентну, як завжди, роль відігравали козаки, їхня заанґажованість в кримські справи одночасно й пом`якшувала, і підсилювала «провину» Польщі перед Стамбулом, а от у стосунках з Шагін-Ґіреєм однозначно розв`язувала руки. Власне Варшава активно з цього користалася [15].

Таким чином, судячи з усього, зближення Магмет- і Шагін-Ґірея з українськими козаками, заплутуючи міжнародну ситуацію в регіоні, додавало Москві головного болю й, без сумніву, змушувало твердо тримати руку на пульсі подій. Чи ж мала змогу Москва виконати першу вихідну умову вироблення ефективної поведінки – скласти адекватне уявлення про сутність козацько-татарського союзу, його перебіг, інтереси обох суб`єктів та зацікавлених зовнішніх чинників?