Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Архітектурна та мистецька спадщина XVIII – XIX ст.
З утворенням губернії, у 2 – й полов. XVIII ст., ікона стала об`єктом переслідування через неканонічність. Адміністративні акти із забороною українського національного стилю у культовій архітектурі продовжували ланцюг заходів знищення всієї національної своєрідності церковного мистецького доробку Запорожжя [27].
У соборі також знаходились священні речі з часів запорожців: кипарисові хрести на срібних підставках, чаші, дарохранительниця і Євангелія [28].Нажаль знищено усипальницю 4-х катеринославських архієпископів: Афанасія Іванова (1.10.1799 – 1.08.1805), Платона Любарського (18.08.1805 – 20.10.1811), Іова Потьомкіна (7.12.1812 – 28.03.1823) і Онісіфора Боровко (28.11.1827 – 20.04.1828). Також не відома доля поховання Кирила Тарловського. Раніше воно знаходилося у правій частині Миколаївського храму, там де колись був приділ в ім`я Кіріка і Уліти.
Як правило, в церквах, особливо в середній та вівтарній частині, ховалися святі і благочестиві люди, а також прихожани, які мали заслуги у створенні й оздоблюванні даного храму.
Поховання людей благочестивого і святого життя навкруги церкви та в його підклітті освячували саму землю, з якої зростало церковне „Древо життя”. Могили пращурів – коріння цього дерева, а святі мощі, що явлені людям, – живе свідоцтво вічного життя.
При Георгіївській церкві в невеличкому приміщені колись мався церковний архів, який складався з досить великої збірки старовинних книжок, рукописів і церковного начиння часів запорожців.
Дуже цікава з археологічної точки зору є територія колишнього кладовища на території монастиря. Територія навколо собору заслуговує ретельного вивчення.
Історія Самарської обителі не могла не зацікавити істориків, краєзнавців, архітекторів, статистиків, адже це одна з найстаріших пам`яток Запорожжя, яка збереглась до наших днів. Багато вчених мали можливість вивчати втрачені на даний момент архівні документи, які були зібрані в різних архівах, а також бачити архітектурні споруди на території монастиря, які на даний час не існують [29]. Але найцікавіші відкриття ще попереду.
З наведеного видно, що XVIII століття стало часом розквіту Військового Запорізького Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря. У цей час тут гармонійно поєднувались дерев`яні споруди української школи і фортечні укріплення французької фортифікації. В стінах монастиря відчувався дух козацької вільності, дбайливо зберігалась історична пам`ять, котру привносили сюди козаки і ченці.
В продовж ХІХ ст. монастир почав швидко змінювати свою зовнішність. На місці старого архітектурного комплексу, який був чудовим зразком українського народного зодчества, з`явився новий величний ансамбль, побудований майстрами архітектурного мистецтва, вихованих в дусі свого часу на зовсім інших взірцях.
Дана робота не претендує на вичерпність викладеної інформації. Виявлення і опрацювання нових джерел продовжуватимуть дослідження.
Головним та першочерговим завданням стало належне поновлення монастирських будівель ХІХ ст. на професійних, науково обґрунтованих засадах. Водночас з`являються підстави для нового будівництва. Для відновлення силуету та композиційної завершеності потрібно відновити дзвіницю, реставрувати інтер`єри храмів, відновити верхи усіх церков.
Необхідно зібрати матеріали для формування нового банку даних про втрачені й навмисно знищені пам`ятники та відновити на цій основі повну картину архітектурного розвитку монастиря. Після цього слід перейти до реставрації і реабілітації монастирського комплексу, який є історичною та художньою цінністю.
Кожний архітектурний ансамбль, котрий активно експлуатується, обов`язково змінюється. Безсумнівно, Самарський монастир є невід`ємною частиною Запорозького краю, тісно пов`язаний з його історією, а його відродження на даному етапі поверне сучасникам колишню красу і художню завершеність.
Література