Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Архітектурна та мистецька спадщина XVIII – XIX ст.
Соборна церква домінувала над рештою будівель монастиря, тому провідна композиційна роль собору мала зберігатися при всіх подальших перебудовах і розширеннях монастиря.
Другою за значенням найважливішою спорудою монастиря була трапезна, вона функціонально, композиційно і образно тяжіла до соборної церкви [7].
Також важливим компонентом монастирського комплексу була дзвіниця. Підпорядковуючись соборній церкві, дзвіниця не мала самостійної композиційної ролі до середини XVIII століття.
Кінець XVII – початок XVIII століть – період занепаду монастиря, тісно пов`язаний із сумними подіями, що відбувались в Україні в цей час. Участь запорожців у селянській війні 1707-08 рр., а також підтримка антиколоніального повстання гетьмана Лівобережної України Івана Мазепи 1709 року призвели до тяжких наслідків. Царські війська зруйнували Запорізьку Січ. Більшість запорожців перетнули кордон Кримського ханства і осіли на території, яку контролювали татари. Після невдалого для Росії Прутського походу 1711 року монастирські землі опинились під владою Кримського ханства. Тоді надбання монастиря були пограбовані, а святиня перетворена на попіл [8].
Запустіння тривало до 1720 року. З цього часу монастир потроху став відбудовуватись. З 1726 р. для Самарського Військового монастиря почався новий, найцікавіший період розбудови і облаштування „монастырь … как первая существеннейшая и необходимая потребность края снова возник из пепла и развалин, скоро принял иной, лучший вид и получил во всех частях более правильное устройство” [9]. Мається на увазі що усі типи будівель розташовувалися в монастирі не мальовничо-хаотично, а строго закономірно. По мірі розвитку монастиря ускладнюється його функціональний устрій: при наявності відповідної території монастир поділяється на кілька відокремлених функціональних зон: культову – у центрі, житлову, господарську – на периферії [10].
Відродження монастиря пов`язане з діяльністю миргородського полковника Данила Апостола, у володіння якого увійшли землі Самарської паланки. Він і його син були повновладними господарями цих земель і населяли їх козаки, які приходили з-за Дніпра. З Києво-Межигірського Спасо-Преображенського монастиря виписали нового настоятеля – ієромонаха Іоанікія. Спочатку були влаштовані декілька келій для ченців, потім почалось будівництво невеликої дерев`яної церкви. У 1732 році Троїцька церква завершено і в ній відкрито богослужіння.
Відразу ж після повернення на рідні землі у 1734 р. запорожці протягом літа спорудили біля Чортомлику на р. Підпільній Січ. Після цього взялися за облаштування Самарського монастиря. Начальник всіх запорозьких церков, ієромонах Межигірського монастиря Павло Маркевич всі сили спрямував на те, щоб у короткий час привести до ладу всі його святині.
У зв`язку з початком російсько-турецької війни 1735-39 рр. монастир набуває вигляду неприступної фортеці. За допомогою російських військ поруч із зведенням і ремонтом церков, були відновлені старі підземні ходи, льохи і комори, а також побудовані нові приміщення для поранених та хворих і склад для провіанту.
У 1736 році фортеця витримала перший удар. Під прикриттям Самарського монастиря запорожці разом з ченцями розбили кримчаків, причому був вбитий Нуреддін-султан. В наступному році син Нуреддін-султана Фатті-Гірей привів нову орду, однак не насмілився штурмувати монастир [11]. Під час нападу Нурредін-сулатна монастир сильно постраждав. Стіни в багатьох монастирських будівлях були пошкоджені, деякі споруди згоріли. Пізніше, в більш спокійні часи монастир був відновлений запорожцями.
Цінними джерелами є картографічні матеріали XVIII – XIX ст.
Перший відомий план зроблено під час реконструкції й укріплення монастиря. Його виконано в графічній манері .
План не орієнтований, має два лінійні мірила в футах (для плану й профілю).Згідно з планом 1739 року монастир являв собою земляну фортечну споруду бастіонного типу, у вигляді прямокутного укріпленого пункту з довгостроковими спорудами, постійним гарнізоном, озброєнням і різними припасами, які були підготовлені до тривалої кругової оборони. У монастирях намагалися витримувати канонічну, освячену Святим Письмом прямокутну чи квадратну форму плану з собором у центрі, трапезною обабіч, корпусами келій та іншими будівлями по периметру [12]. Фортифікаційні елементи конструктивно аналогічні укріпленням „Української лінії”. Генерал російської армії граф Вейсбах, який будував „стару Українську лінію”, допомагав запорожцям у спорудженні укріплень монастиря. У 1735 році нагляд за будівництвом фортеці здійснював генерал-лейтенант Леонтьєв. Відомо, що за основу була прийнята система оборонних споруд французького інженера Себастьяна Вобана. Під час будівництва часто вносились зміни [13].