Роздуми над творенням історіографічного образу запорозького козацтва (на прикладі задунайського)
Праці Ф.К.Вовка судилося відіграти вирішальну роль у формуванні історіографічного образу Задунайської Січі. Як представник народницької історіографії Ф.К.Вовк прагнув вивчати народ за допомогою самого народу. Історію задунайських козаків Ф.К.Вовк написав на підставі наративних джерел (спогадів старожилів), що сам і зазначив у заголовку своєї праці. Українських народних пісень збереглося в Добруджі мало, але "почти от каждого старика удалось услышать то или другое, более или менее интересное, более или менее арактеризующее жизнь бывшего задунайского Запорожья. Но истинной находкой в этом отношении оказался стодвадцатилетний старец, сам бывший |запорожец Ананий Иванович Коломиец (рыбачья деревня Катирлез)" [15, 1, [с.31]. Саме А.І.Коломієць і став для Ф.К.Вовка головним героєм і основним джерелом інформації, як свого часу М.Л.Корж для істориків Запорозької Січі. І Протягом багатьох років праця Ф.К.Вовка залишалась єдиною, спеціально присвяченою історії задунайського козацтва. Тому можна зрозуміти надзвичайний авторитет цієї праці. Вся подальша українська історіографія, висвітлюючи історію задунайських запорожців у синтетичних працях з історії України чи історії Козаччини, брала за основу саме роботу Ф.К.Вовка [3; 4; 6].
Початкову історію запорожців в межах Османської імперії Ф.К.Вовк практично не висвітив. Його головна герой - А.І.Коломієць - з`явився на Січі тільки у 1811 р., тому початковий період старому козаку був відомий лише в загальних рисах. За припущенням Ф.К.Вовка, справжньої Січі в дельті Дунаю до початку XIX ст. не існувало: "во всей дунайской Дельте и Добрудже мы не нашли ни одного воспоминания о пребывании там запорожской Сечи, до переселення ее из Сеймен в Дунавец, то есть до 1812-1813 гг." [15, 1, с.51]. Сам Ф.К.Вовк був у Дунавцях і залишив у своїй роботі не тільки детальний опис, але і карту Задунайської Січі. На його думку, "Задунайская Сечь, подобно своей приднепровской метрополии, до самого конца своего существования сохранила тот строго военний полумонашеский характер, в силу которого женщины не могли входить в состав казацкой общины и жить в Сечи" [15, 4, с.728]. Саму Січ автор зображує як точну копію Січей на Дніпрі. Всі старі запорозькі традиції, елементи козацького права на Дунаї, на думку автора, також збереглися: ради, вибори кошового і старшини, суд. Головне заняття запорожців на Дунаї — рибальство, "и в зтом главном занятии выражался больше всего зкономический характер Сечи, как рабочей ассоциации или, лучше сказать, союза ассоциации, представлявшихся отдельными куренями" [15, 4, с.745]. Отже, в узагальнюючих підсумках, визначенні дефініцій Ф.К.Вовк стійко тримався своїх народницьких поглядів. Тому він вважав, що головними причинами переходу запорожців, а потім і українських селян у межі Османської імперії, були пошуки землі і волі, втеча від кріпацтва та імперського гніту.Саме становище Січі в межах Османської імперії Ф.К.Вовк вважав фальшивим: постійна боротьба з росіянами, серед яких зустрічалися і колишні брати-січовики (чорноморські козаки), боротьба з сербами і греками — проти християн на боці мусульман, необхідність "на віру" або "брат на брата" битися червоною ниткою проходять через всю історію Задунайської Січі [15, 1, с.771]. Ці обставини сприяли виникненню бажання задунайців повернутися до Росії, хоч це й було неможливим при існуючих тоді державних порядках. Але, визнаючи цей факт і тим самим виділяючи об`єктивні причини переходу задунайців до Росії, Ф.К.Вовк у той самий час наче забув про них при описі переходу запорожців у 1828 р. Він підкреслив виключну роль Й.М.Гладкого, який кинув незахищеними жінок і дітей, а також козаків на промислах, а сам з невеликою групою прихильників перейшов на російський бік. Тому, "остатки задунайского казачества, да и все украинское население Добруджи сохранило далеко не добрую память о последнем кошевом, и не столько по политическим мотивам, сколько за множество жертв, погибших вследствие его выхода в Россию" [15, 2, с.287]. Незважаючи на помітний розклад січових традицій, на які неодноразово вказував у своїй праці Ф.К.Вовк, він вважав можливим подальше існування Задунайськєої Січі в межах Османської імперії і перетворення її "в оригинальную, совершенно самобытно и свободно развившуюся украинскую колонию" [15, 4, с.771].
Враховуючи надзвичайну роль, яку її відіграла праця Ф.К.Вовка у подальшому дослідженні історії задунайського козацтва, можна вважати її початком безпосередньо історіографічного етапу формування образу Задунайської Січі. Хоча початок цього етапу концептуально не вийшов за межі попереднього, засвоївши всі традиції і методи останнього. Так само основним джерелом є наративні матеріали, критичне ставлення і порівняльний аналіз до яких у автора відсутні. Незважаючи на це, саме працю Ф.К.Вовка` про Задунайську Січ до сих пір вважають класичною й найбільш достовірною.
Праці, написані в наступні десятиліття, продовжують традиції, закладені Ф.К.Вовком. Основні елементи історіографічного образу Задунайської Січі (зображення її як аналога Січей на Дніпрі, обов`язкове відображення участі задунайців у російсько-турецьких війнах та придушенні повстань греків і сербів з негативною оцінкою, несподіваний перехід до Росії у 1828 р. й виключна та негативна роль Й.М.Гладкого в цих подіях) знайшли своє відображення в синтетичних працях з історії України, написаних на початку XX ст. такими авторитетами української історіографії як О.Я.Єфименко, М.С.Грушевський, Д.І.Дорошенко, Н.Д.Полонська-Василенко [2, с.268-270; 3, с.429-432; 4, с.469-471; 6, с.373-376; 27, 2, с.295-296].
На початку XX ст. з`явилися дослідження, які знаменували собою початок нового, критичного періоду у розвитку історіографічного образу Задунайської Січі [10; 37; 11]. Особлива роль належить роботам О.Рябініна-Скляревського, в яких відбулося критичне переосмислення на основі виключно документальних джерел всієї історії Задунайської Січі. Однак суспільно-політичні події подальшого часу, так само як і особиста доля О.Рябініна-Скляревського, не і сприяли розвитку історичної думки в цьому напрямку. Тому праці О.Рябініна-Скляревського, більшість з яких була недоступна для широко загалу, не змінили загальних уявлень щодо Задунайської Січі і до сьогодення залишаються поза межами усталеного історіографічного образу.