Роздуми над творенням історіографічного образу запорозького козацтва (на прикладі задунайського)
Відомий історик першої третини XX ст. О.Рябінін-Скляревський, документально досліджуючи історію Задунайської Січі у 20-х рр. XX ст., звинувачував А.О.Скальковського в тому, що він не скористався справами з архіву новоросійського генерал-губернатора, а у своїй розповіді дотримувався польської "легенди-байки" М.Чайковського [30, с.129-131]. Певною мірою з цим зауваженням можна погодитися. Історія задунайського козацтва на сторінках праці А.О.Скальковського дійсно викладена тільки на підставі наративних джерел (спогадах самих запорожців і народних пісень). Отже, про всю "Історію Нової Січі" можна сказати, що це є перша дійсно наукова, викладена на підставі документальних джерел, монографія, яка знаменувала процес засвоєння романтичною історіографією позитивістської методології історії і об`єктивно сприяла подоланню негативних стереотипів офіційної та станової дворянської історіографії до запорозького козацтва. Однак є певні епізоди, які написані на підставі наративних джерел і потребують уточнень, Але авторитет А.О.Скальковського як відомого знавця минулого південноукраїнського регіону, як "Геродота Новоросії" став причиною того, що багато висловлених ним тверджень набули значення аксіом і в подальшому використовувалися дослідниками як беззаперечні. Це стосується й історії Задунайської Січі, яка довгий час не вивчалася науковцями на підставі документальних джерел, а тому насичена міфологемами, що кочують із сторінки на сторінку різних популярних і наукових видань. В той же час, завдяки авторитету А.О.Скальковського задунайське козацтво із суб`єкта історії перетворилося ще за "біологічного життя" на об`єкт історичного дослідження.Іншим передатним механізмом образу запорожців взагалі, і задунайців, зокрема, став сам український народ, для якого козак - це символ героїзму, мужності, лицарства, а також волі. За часів, коли саме козацтво переживало останні дні і було вже не в змозі відстоювати власні станові інтереси, коли були ліквідовані старі українські державні інститути, що їх так ревно оберігали колись козаки, коли запорозький степ почали закріпачувати і більше не існувало місця, де могли б знайти притулок знедолені, образ запорожця набував все більш героїчних та міфічних рис. Український народ складав пісні, думи, легенди, казки, в яких намагалися поєднати дійсне з бажаним. Отже, ідеалізація козаччини - це справа, передусім, козацького фольклору, історичних пісень, народних дум. Але нобілітація українського епосу відбувалась в романтичній літературі, через яку образ запорожця поширився і став використовуватися науковцями, суспільно-політичними і культурними діячами.
Завдяки багатій усній традиції, яку склав сам український народ, в середині - другій половині XIX ст. відбулась меморіалізація образу запорожців (в тім числі і задунайських). Праці українських істориків цього періоду побудовані на широкому використанні етнографічного та фольклорного матеріалу. Молоді романтики, а згодом типові представники народницької історіографії М.Костомаров, П.Куліш, М.Білозерський продовжили напрямок ідеалізації козаччини. П.Куліш являє собою певний виняток в цьому ряді, оскільки більшість його творів демонструє негативне відношення до запорожців, змалювання їх темними фарбами (як, наприклад, відомий роман "Чорна рада"). Але починав П.Куліш від романтичного захоплення народною поезією й оспівуванню в поезії козаччини [5, сі06]. Його відомі "Записки о Южной Руси" передають багато легенд, переказів, спогадів, пісень, які зберіг український народ про своїх героїв - запорозьких козаків. Серед цих оповідань є і перекази про втечу запорожців до Туреччини, і окреме повір`я про "нового козацького героя Гладкого", під час народження якого "вся земля затрусилась" [8, с.164-166]. Закликаючи науковців писати щиру правду про минулі часи, П.Куліш в той же час звернув увагу, що "...годиться нам, людям книжним, шанувати козацьку славу історичними оповіданнями. Як простий люд наш виспівав козацькі подвиги і звичаї в піснях, так ми виявимо забуті діла їх щонайпильнішими ученими розвідками" [5, с. 109-110].
Дотримувався думки про велику вагу етнографічних матеріалів для історика також М.Костомаров, який часто звертався до питань етнографії в своїй творчості і навіть пробував викласти історію козаччини виключно на основі пісень в роботі "История казачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества" [16]. Критичний аналіз народних пісень тут відсутній, як і спроби порівняти їх з іншими історичними джерелами. Автор не зупинився на докладному висвітленні причин знищення Запорозької Січі і фактично не дослідив справжню історію запорожців після 1775 р. Він тільки передав настрої козаків, які мусили кинути свою рідну землю і просити захисту у турецького султана. Сам вихід в Туреччину передано за оповіданнями М.Л.Коржа.
Отже, історики-народники XIX ст., поставивши метою історичної науки дослідження життя народу, тим самим стали в тісний зв`язок з етнографією і логічно продовжили традиції, закладені попередньою романтичною добою. Спеціальні дослідження та окремі нариси, що у другій половині XIX ст. були присвячені запорозькій тематиці, демонструють типові для тогочасної української історіографії риси - фольклоризм та етнографізм. Частіше всього вчені просто друкували віднайдені ними народні пісні та перекази, надаючи їм інколи коментарі чи супроводжуючи загальним описом місця походження твору тощо.
Наступний етап в становленні й розвитку історіографічного образу Задунайської Січі пов`язаний з виданням часопису "Киевская старина", який набув рис своєрідної енциклопедії українознавства. Вже в перших числах журналу були надруковані невеличкі нариси, присвячені задунайським козакам. На сторінках журналу друкувалися народні пісні та спогади про задунайців та Й.М.Гладкого [1; 18; 20; 24; 25]. Дослідників, які фіксували та передавали усну традицію, передусім цікавили такі питання, як збереження етнографічних особливостей та мови задунайцями на місцях їх колишніх поселень [18]. Поступово окремим об`єктом дослідження і додаткової уваги став Й.М.Гладкий - останній кошовий отаман Задунайської Січі, людина, якій присвячено чимало легенд і переказів в усній народній творчості та романтичних художніх оповіданнях.Зображення ролі Й.М.Гладкого в подіях, пов`язаних з переходом задунайців до Росії, стає мало не центральним в історіографічному образі Задунайської Січі. Незважаючи на спроби представників російської офіційної історіографії [32, 12, 38] позитивно оцінити вчинок Й.М.Гладкого, в українській історіографії закріпився його негативний образ. Сталося це, на нашу думку, завдяки авторитету праці, яка зіграла вирішальну роль у зображенні як всієї історії Задунайської Січі, так і її останнього кошового. Мова йде про працю Ф.К.Вовка "Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам)" [15]. Як член київської "Громади" Ф.К.Вовк у 1870-х рр. брав активну участь в етнографічних експедиціях В.Б.Антоновича. Пізніше, внаслідок політичних переслідувань, він опинився в еміграції і перебував 1879 р., в Тульчі, а у 1880 - 1882 рр. - в Бухаресті, звідки переїхав до Женеви [21]. За кордоном він продовжував вивчати українське населення за межами своєї метрополії. Ф.К.Вовк обстежив пониззя Дунаю, зібрав цікаві усні свідчення колишніх запорожців і результати своєї роботи опублікував у часописі "Киевская старина" під псевдонімом Ф.Кондратович.