Роздуми над творенням історіографічного образу запорозького козацтва (на прикладі задунайського)
З 1828 р. А.О.Скальковський почав працювати в канцелярії новоросійського і бессарабського генерал-губернатора М.С.Воронцова. Саме цей рік став поворотним в історії задунайського козацтва, оскільки тоді відбувся офіційний перехід Задунайської Січі у межі Російської імперії. Ця подія справила неабияке враження на молодого чиновника. Восени 1830 р. він став свідком переходу всього задунайського війська із своїми родинами на нові землі на узбережжі Азовського моря. Пізніше, у своїй монографії, присвяченій Нсторії Нової Січі, А.О.Скальковський написав: "Восени 1830 року наближаючись до Корениської переправи, я бачив над Бугом табір цього "Запорозького війська", що очікував дубів по дорозі на свої землі. Ці місця, колись їм такі знайомі (у походах 1769 - 1772 рр.), за час їхньої відсутності із пустелі стали багатою областю: все навколо них змінилося, тільки вони поверталися на батьківщину такими ж, як вирушали, "виходцями-бурлаками" {35, с.591].
Початкові загальні уявлення А.О.Скальковського про запорожців не виходили за межі змісту царського Маніфесту 3 серпня 1775 р. Він бачив у січовиках тільки розбійників і малював запорожців як ворожу до Росії, руйнівну, анархічну силу [34]. Але, опинившись безпосередньо у запорозьких краях, спілкуючись із знавцями української старовини, він почав змінювати І свою точку зору. Сенсацією для істориків і особисто для А.О.Скальковського стало відкриття ним запорозького архіву за 1730-1775 рр. Результатом вивчення безцінних залишків запорозької спадщини стала книга А.О.Скальковського "Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького", яка кардинально змінила ставлення автора, а за ним і української та російської громадськості, до запорожців [33].
А.О.Скальковський став першим, хто поставив тему історії запорозького козацтва як окрему, варту уваги дослідників; першим, хто на документальній основі розкрив історичну роль запорозького козацтва. Його безумовною заслугою, якій ми завдячуємо до сих пір, є введення до наукового обігу великої кількості документальних джерел. Але як представник романтичної доби, А.О.Скальковський не міг вдовольнитися роллю стороннього реєстратора архівних матеріалів. Його творчу уяву захопила яскрава картина запорозького життя - маленької козацької республіки - на далеких степових кордонах християнської Європи. Всю свою подальшу наукову та літературну діяльність А.О.Скальковський присвятив реабілітації Запорозької Січі в очах громадськості [17, с.260-286].За допомогою нового, створеного ним позитивного образу, А.О.Скальковський послідовно проводив думку про великі заслуги запорозького козацтва перед християнськими країнами, для яких вони довгий час були надійним захисником з боку мусульманських сусідів. Ті епізоди з історії Січі, які не вкладалися у цю схему, засуджувалися ним лише як прикрі винятки із загального правила. Саме таким винятком - "заблуканих овець запорозької громади, відірваних од рідної землі злочинною впертістю й козацькою нетерплячістю" [35, с.581], котрі "керуючись шкідливими нарадами та своїм молодецтвом, відважилися ліпше кинути "мил-- родину" ніж полишити козацтво". Незважаючи на таке в загальних рисах негативно ставлення до тих запорожців, котрі перейшли в Османську імперію, А.О.Скальковський спробував викласти коротку історію задунайського козацтва.
За зауваженнями самого А.О.Скальковського, ця "сумна для доброго імені Запорожжя" історія складена ним лише на підставі усних переказів, що збереглися в Коші, створеному поза Росією Отже, в ставленнях до пам`яток усної народної творчості А.О.Скальковський продовжив традицію романтиків і сприймав їх як достовірне джерело. Відомо також, що він листувався з останнім кошовим отаманом Задунайської Січі Й.М.Гладким (лист якого до А.О.Скальковського надруковано в журналі "Киевская старина" 1883 р.) й користувався наданою ним інформацією.
Вихід запорожців із Нової Січі, оточеної російськими військами, А.О.Скальковський зображує як організовану, заздалегідь підготовлену акцію, яку очолював невідомий раніше запорозький старшина Лях, що походив "із польського дворянства і давно вже мав свою партію в Коші" [35, с.571]. Він вказує і цифру 5000 козаків, які організовано вийшли з Січі. Сумні настрої запорожців, що кидали рідну землю, передано на підставі народних пісень, яких чимало збереглося у Степовій Україні і які можна представити як окремий цикл, присвячений подіям знищення Січі [16; 28]. На Дунаї, а саме на Георгієвському острові, запорожці, скориставшись доброзичливим прийомом Порти, влаштували поселення, назване Запорозькою Січчю. Брашівський та сілістрійський паші нарівні з турецькими регулярними військами використовували запорожців у війнах проти росіян, а потім проти сербів, албанців і греків. Внутрішній устрій Задунайської Січі А.О.Скальковський зображує як аналогічний тим порядкам, що з давніх пір існували у запорожців на Дніпрі. Він особливо наголошує на безшлюбності козаків, яка "вважалася невід`ємною рисою Запорожжя" [35, с.583]. Одночасно автор поділяє задунайських запорожців на козаків та райю (рибалки і хлібороби), ні в якому разі не зараховуючи останніх до козацької верстви.
В цілому ж, ставлення А.О.Скальковського до задунайської "мандрівки" запорожців негативне. А тому він не приділяє історії задунайців багато місця у своїй праці. Вся історія Задунайської Січі займає дев`ять сторінок, і більшість з них присвячено рееміграції козаків до Росії, яка почалася у 1805 р., досягнула свого апогею у 1807 р. і завершилася 1828 р., коли Й.М.Гладкий перевів задунайців на російський бік і таким чином "порятував військо від більш ніж півстолітнього сорому, що лежав на ньому" [35, с.588].