Роздуми над творенням історіографічного образу запорозького козацтва (на прикладі задунайського)

Спочатку має бути слово. І це слово є вчитель. Адже і від нього також іде світло до людей...

Мабуть, в житті кожної людини є зустріч, яка визначає долю і подальший шлях. Славити Бога, якщо то є зустріч з вчителем, адже про це не пошкодуєш все життя. Єдине, що може потім "мучити" - це питання відповідальності та відповідності. Адже бути учнем Ганни Кирилівни — велике щастя, яке трапляється не кожному.

Завжди вражає ставлення Ганни Кирилівни до своїх учнів. Звідки стільки терпіння та уваги, а тим більше — часу? А ще — надзвичайна працьовитість, перевершити яку важко, навіть якщо всі ми скоординуємо свої зусилля. Є ще одна чудова риса — надання повної свободи своїм учням: наче ти і, під впливом вчителя, але в той же час і цілком вільний у своїх думках. Отже, невеличкий історіографічний екскурс, насичений словами і словосполученнями, які Ганні Кирилівні не дуже до вподоби, здається, може бути запропонований до цієї збірки. Що робити? Адже і це "писання " є наслідком Ваших зусиль.

Історія запорозького козацтва, як і вся козацька доба, є однією з центральних тем української історіографії. Тематичний індекс видань тільки останнього десятиріччя нараховує сотні позицій. В той же час на сьогодення очевидним є той факт, що ця історія потребує значних коректив й переосмислення. Важливу роль у формуванні подальших дослідницьких завдань відіграє розуміння того, як відбулося становлення відповідних історіографічних стереотипів, які вплинули на сучасне розуміння історії українського козацтва. Історіографічний образ Задунайської Січі в цьому відношенні може бути типовим прикладом. Цілком виправдано історією задунайських та чорноморських козаків завжди завершують праці про запорожців. Отже, історіографічний образ Задунайської Січі завжди відповідає тим оціночним орієнтирам, що стосуються всієї історії запорозького козацтва.

Формування історіографічного (в даному випадку прижиттєвого) образу Задунайської Січі відбувалося наприкінці XVIII — на початку XIX ст.: у період зародження й піднесення українського національного відродження, з одного боку, та за часів остаточної руйнації залишків внутрішньої автономії України, з іншого. Ці обставини спровокували формування двох протилежних типів відображення образу задунайського козацтва.

Перший тип - основний для російської історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. - став наслідком і закономірним продовженням Маніфесту 3 серпня 1775 р. про ліквідацію Запорозької Січі. Після 1775 р. майже всі історичні праці, в яких йшлося про запорожців, почали повторювати запозичені з царського маніфесту кліше та негативні оцінки. Компілятивний метод - один із основних, яким користувалися тогочасні автори, — дозволяв при цьому співіснування в рамках тексту діаметрально протилежних оцінок діяльності та побуту запорожців. Показниками подібних тенденцій є праці Г.Ф.Міллера, І.Болтіна, О.І.Рігельмана, І.Теплова тощо [17, с.63-72; 28]. Повторюючи загальні висновки Маніфесту, вони визначали запорозьке козацтво як "... особливое странное и намерению самого Творца, в размноженни рода человеческого от него благословенном, противоборствующее политическое сонмище", "политический разнообразный и юродивый состав членов, питающихся в совершенном почти от света и естественного общежительства разлученни, наиболее от грабежа по среди окрестных народов", що не можуть приносити державі ніякої користі [26, сі 90-191]. У той самий час у цих працях можна знайти багато фактичного матеріалу щодо занять, побуту, військового мистецтва козаків, який, по суті, зображує запорожців з позитивного боку.

Задунайська Січ як пряма спадкоємиця Запорозької Січі відчула на собі таке офіційне ставлення безпосередньо — через відношення вищих російських урядовців та дипломатів в Османській імперії, та опосередковано — на сторінках спеціальних історичних досліджень. Схожі оцінки задунайських козаків можна знайти в працях полковника І.П.Ліпранді, який в середині 20-х рр. XIX ст. за дорученням Головного Штабу складав топографічний опис правого берега Дунаю і відвідав місця, де жили запорожці [23]. Наслідком його діяльності стала праця "Некоторые сведения о правом береге Дуная, собранные в 1826 году" [23].

Робота І.П.Ліпранді з обстеження та опису пониззя Дунаю цим не закінчилась. У 1841 р. він склав новий, ще більш детальний та змістовний опис під назвою "Обозрение пространства, служащего театром войны России с Турцией с 1806 по 1812 год" [23]. Розділ про задунайських запорожців у цій праці розширено за рахунок більш детальної характеристики військового мистецтва козаків.У своїх працях І.П.Ліпранді спробував викласти історію задунайських козаків від початку XIX ст. За його словами, спочатку запорожці мали Січ в Сейменах (неподалік фортеці Гирсово), звідки у 1805 р. були переведені за султанським фірманом на узбережжя Чорного моря в містечко Едерлес (мається на увазі Катирлез). Після зіткнення з некрасівцями і російсько-турецької війни 1806 - 1812 рр. запорожці завоювали Великі Дунавці, де заснували Січ. Опис Січі дозволяє зрозуміти, що вона була побудована на старих запорозьких засадах (хоча сам автор на це не вказав). Він описує управління запорожців, їх побут, головні поселення, де живуть козаки, їх підвладність туркам та основні заняття. Загальний же висновок І.П.Ліпранді такий: "Сброд сей для нас был весьма опасен. Имея родственников и друзей в Вилкове, Килии, Тучкове, Рени и в селениях близ берега лежащих, они не раз в ночное время виходили на наш берег, производили ужасные смертоубийства и разбои, среди городов покражи, выманивали и перевозили по условленным знакам наших солдат и людей, обкрадывавших своих господ, и подвергали беспрестанно край сей опасению чумы. Но по принятию мер, более действительных к отвращению сего с 1823 г., не слышны подобные приключения. Но не менее того соседство оннх остается всегда опасным для границ наших" [23, с.36]. Отже, загальне ставлення автора мало чим відрізняється від російської історіографії, головний напрямок якої був умовлений Маніфестом 3 серпня 1775 р. Негативний образ запорожців не зник, незважаючи на їх переселення за Дунай. Не зник і присуд, виголошений Маніфестом: запорожці не мали право на існування ні в межах Російської імперії, ні поруч з нею, оскільки вигляд їх не пасував до нормальних людських уявлень.