Роздуми над творенням історіографічного образу запорозького козацтва (на прикладі задунайського)
Другий тип прижиттєвого історіографічного образу запорожців склався завдяки діяльності українських патріотів, шанувальників та аматорів власної "неординарної" старовини, які наприкінці XVIII — на початку XIX ст. "працювали" над складанням українського історичного міфу. Не вдаючись в теоретичні проблеми розробки поняття "український історичний міф", маємо зазначити тільки, що в центрі його уваги були козацько-гетьманські часи і козацькі привілеї. І хоча проводилась чітка лінія на розмежування українських городових і запорозьких козаків на користь перших, останні не мали ганьбити загального, яскраво-художнього образу "мальовничої" України. Поступово складались передумови для утвердження нової романтичної моделі українського минулого. Запорозьке козацтво посідало в ній роль лицаря-захисника і одночасно завзятого гультяя, розбишаки. Неабияке значення при цьому мала художня література, яка поступово перетворювалася на надзвичайно впливовий чинник розвитку української історіографії.
Серед пам`яток художньої літератури доби національного відродження безумовна першість належить "Енеїді" І.П.Котляревського - поемі, яка відкрила новий етап у розвитку української літератури та історіографії. Для вивчення нашої теми поема І.П.Котляревського має особливе значення, оскільки є підстави стверджувати, що "Енеїда" була складена за мотивами безпосередньої історії задунайського козацтва (маються на увазі три останні частини поеми).
В літературі вже відмічалась участь І.П.Котляревського в подіях, які були пов`язані з існуванням Усть-Дунайського Буджацького війська та долею задунайського козацтва [29; ЗО; 31]. Перебуваючи на військовій службі, І.П.Котляревський брав участь в російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. як ад`ютант генерала К.І.Мейєндорфа, який фактично керував армією, оскільки офіційний головнокомандувач І.І.Міхельсона був старий і постійно хворів [7, с.З]. На цей час припадає і його знайомство з графом О.Ф.Ланжероном, який брав безпосередню участь у вирішенні долі козацтва після ліквідації Усть-Дунайського Буджацького війська. І хоча І.П.Котляревський і не займався спеціально козацьким питанням за дорученням свого керівництва, він перебував саме в тому районі, який у 1807 р. став осередком козацького руху і безперечно був добре поінформований щодо перипетій історії задунайців. Наприкінці XIX ст. полтавські дослідники життя та творчості І.П.Котляревського, використовуючи спогади старожилів, неодноразово писали про зустріч поета з запорожцями на Дунаї в турецьку компанію [9, с.З 1-32; 36, с. 22-23].
У 1809 р. І.П.Котляревський видав "Енеїду" з IV частиною, а до 1819 р. V і VI частини твору. Тому, можна припустити, що події 1806 - 1807 рр. безпосередньо вплинули на автора і знайшли своє відображення в останніх частинах "Енеїди". Текстологічний аналіз поеми також доводить, що вона була створена за мотивами історії задунайського козацтва. Пошуки Енея з козацькою громадою кращої долі на новій землі можна розглядати як спроби запорозького товариства відродити свою організацію за межами первісної території (будь-то на Дунаї, Кубані чи в Буджаку - доля запорожців наприкінці XVIII - на початку XIX ст. часто повторювалася)."Енеїда" І.П.Котляревського і соціально-побутові російськомовні твори В.Наріжного [19] поклали початок белетризації та міфологізації української історії взагалі та запорозького козацтва, зокрема. Ця тенденція логічно продовжилась і закріпилась за часів романтичного періоду розвитку української історіографії XIX ст. [13; 14]. Оскільки Романтизм, на відміну від Просвітництва, був зорієнтований на індивідуальні, самобутні, а не універсальні категорії, то все неповторне, оригінальне відразу потрапляло в поле зору романтиків. Увага до історії запорожців серед українолюбців-істориків, письменників, мовознавців тощо є в цьому сенсі цілком зрозумілою. Але основні принципи романтичного світосприйняття відразу намітили головні риси відображення будь-яких історичних подій: поетична фантазія, емоційна чутливість, ідеалізована героїка, фольклорна стихія, закоханість в етнографізм.
Історики-романтики (наприклад, І.Срезневський, М.Максимович, М.Костомаров) почали приділяти увагу не лише відомим діячам минулого - представникам соціальної верхівки суспільства, а й народним масам -селянству, а також маргінальним групам - запорожцям, гайдамакам, розбійникам.
Козацтво зазнає помітної ідеалізації в романтичній історіографії історії України. Відбулося це в той час, коли запорожці - ще діючи суб`єкти історії - намагалися знайти собі місце в новій соціальній структурі суспільства. Це сприяло формуванню ідеалізованого образу козака. Тому, як вірно зазначив сучасний український дослідник Є.К.Нахлік, історизм українських романтиків зростав на родючій ниві фольклоризму, щедро удобреній демократичним народолюбством [22, сі 15]. Народні історичні пісні, прислів`я та приказки, а згодом спомини та розповіді старожилів стали для романтиків невичерпним джерелом натхнення і засобом розуміння минулого. Усна народна творчість перетворилася на одне з головних джерел, достовірність якого не викликала сумніву.
Вказані тенденції безпосередньо позначилися на дослідженні запорозького козацтва - темі, яка в 30-40-х рр. XIX ст. потрапляє в центр дискусії представників різних концепцій історії України. Серед таких відомих суспільно-політичних та культурних діячів як М.Максимович, Т.Шевченко, І.Срезневський, які взяли участь у цій дискусії, помітно виділяється постать А.Скальковського — людини, якій довелося зіграти визначну роль у вивченні історії запорозького козацтва.