Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова
Наслідками послаблення Витаутаса стали його мир з Новгородом(1400), втрата Смоленська в 1401р.(остаточно здобутого в 1404). Поступкою Польщі стала Вільнюсько-Радомська унія 1401р., що тісніше пов`язала ВКЛ з Короною. Спроба ж литовського господаря відновити наступ на Новгород і Псков викликала конфлікт з Москвою(1406-1408),хоча й не позначений рішучими діями. (На думку Соловйова, приєднання Новгорода до ВКЛ вирішило б це протистояння на користь останнього[35.-С.77]). Врешті був встановлений кордон по р.Угрі (межа литовської експансії на сході) і тривалий мир. Російський історик вважав, що, відстоявши незалежність від Литви, Василь І вирішив результат боротьби між ними, оскільки після Витаутаса наступ ВКЛ на схід вже не відновлюється[28.-С.160]. Щоправда, усобиці в Москві по смерті Василя сприяли тимчасовому переходу Рязані і Твері до сфери впливів Литви; проте на цей час увага литовського князя була вже переважно звернена на захід.
Грюнвальдська битва(1410) знаменувала кінець боротьби Литви з Орденом, надзвичайно послабивши останній [3.-С.16]. Одним з її наслідків стала Городельська унія ВКЛ з Коро-ною(1413). Соловйов вважав, що вона зміцнила зв`язок між двома країнами [38.-С.26]; це, однак, навряд чи відповідає дійсності [9.-Т.ІV.-С.151-152; 21.-С.95]. Докладно торкаючись коронаційних намірів Витаутаса, Соловйов пояснює їх виключно особистим честолюбством (з причини відсутності спадкоємців) і вважає (не вказуючи підстав), нібито литовський господар бажав не стільки незалежності ВКЛ, скільки залежності Польщі від себе [38.-С.27].Важливою "справою Вітовта" історик вважав поділ право-славної церкви, що стався за його правління(1415), визнаючи, однак, повну релігійну індиферентність ініціатора і суто політичне підґрунтя даної акції[29.-С.561; 38.-С.31-34],так само як і політичну заангажованість московських митрополитів [30.-Кн.ІІ.-С.554]. Що ж до внутрішньої політики Витаутаса (1392–1430), то її С.Соловйов практично не торкається, хоча процес ліквідації удільних князівств у ВКЛ, переведений в основному тоді, зачіпав саме українсько-білоруські землі і мав би його цікавити (не кажучи про те, що ці події якісно змінили державний устрій Литви порівняно з попередньою добою).
Більшу увагу дослідника привернула внутрішня боротьба у Литві по смерті Витаутаса. Як відомо, в.князем був одностайно обраний Швітріґайла (на думку Соловйова, зусиллями "православно-народної партії"[28.-С.194], хоча в дійсності це було справою всієї аристократії ВКЛ, незалежно від релігії і національності). Надії на нового в.князя пов`язувалися насамперед з прихильністю його до православ`я і відкритим прагненням до розриву з Польщею; привід до цього подала остання, захопивши по смерті Витаутаса Поділля. Соловйов при цьому схильний довіряти тенденційному твердженню Длуґоша, нібито під час збройного конфлікту 1431р. Йоґайла займав сприятливу братові позицію[30.-Кн.ІІ.-С.425; див.також: 9.-Т.ІV.-С.185-186].
Невдоволення Швітріґайлою частини литовських панів (насамперед його прихильністю до руської аристократії, хоча її не варто перебільшувати) і польські інтриги призвели до вису-нення іншого претендента на великокнязівський стіл – "нікчемного брата Вітовта Сигізмунда*, що мав слабкість присягнути на вірність королю й королівству Польському [28.-С.192]. Останньому вдалося захопити владу, проте більшість східно-слов`янських земель ВКЛ продовжувала триматися Швітріґайли; фактично стався розкол Литовської держави за національно-релігійною ознакою. (Проте цікаво, що Москва в даному конф-лікті – це визнає Соловйов – з політичних міркувань підтриму-вала Жиґімантаса, без огляду на релігію[28.-С.194]).
В дійсності не варто перебільшувати прихильності Жиґімантаса І до Польщі. Як показав Б.Барвінський, останній, опану-вавши ситуацію у ВКЛ після перемоги під Вількомиром(1 вересня 1435) над Швітріґайлою, вдається до заходів з формування широкої антипольської коаліції з метою унезалежнення Литви[4.-С.69, 87; див.також: 21.-С.138-139]. Не відповідає дійсності і його нібито ворожість до православ`я [4.-С.112], що подекуди йому закидалося [6.-С.27] (так, він був цілком байдужий до справи унії). Не був Жиґімантас позбавлений і політичного таланту. Що ж до причин змови проти нього і вбивства(1440), то це була реакція аристократії (без огляду на національність) на жорстокість в.князя в діях проти неї[4.-С.113-114].
По смерті Жиґімантаса І литовським панам вдалося обрати окремого в.князя – молодшого сина Йоґайли Казімераса (Казимира). Польща і її король Владіслав ІІІ, брат Казімераса, зайняті здобуттям угорської корони, не змогли завадити цьому, і унія між двома країнами de facto перестала існувати. Спробам розділити ВКЛ дав відсіч голова реґентського правління при Казімерасі – Ян Ґоштаутас. Проте випадковість (загибель Владіслава в 1444р. під Варною) знову поєднала ВКЛ і Корону (під владою Казімераса в 1447). Соловйов вказує на важке становище останнього, змушеного приборкувати гострі конфлікти між Литвою і Польщею[30.-Кн.ІІ.-С.427]. Пізніше до цього додалися війна з Орденом (1454–1466), угорські і чеські справи; як наслідок, вся увага Казімераса була звернена на захід [Див.: 2.-С.98-99], тобто на проблеми польські і династичні; в той же час східний напрям, життєво важливий для ВКЛ, був фактично занедбаний. Як наслідок, на час вступу на московський стіл Івана ІІІ(1462) ситуація була вже повністю підготовленою для початку наступу Москви з метою осягнення "природних кордонів державної області"[39.-С.494].