Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова

Якщо звернутися до історії даного регіону доби пізнього Середньовіччя і початку Нового часу, то першочергова увага має належати дослідженню історії Великого князівства Литовського (далі-ВКЛ). Протягом вказаної доби до складу останнього входила переважна частина тодішньої української етноґрафічної території; саме цей історичний період, на думку М.Кордуби та І.Лисяка-Рудницького, мав вирішальне значення для національної диференціації між Україною і Білоруссю, з одного боку, та Росією, з іншого [16.-С.26]; нарешті, саме ВКЛ протягом трьох століть являло собою одну з головних сил, дію-чих в східноєвропейській політиці.

Нижче маємо на меті розглянути висвітлення кола проблем, пов`язаних з політичною історією ВКЛ, у дослідженнях одного з найвидатніших російських істориків минулого століття С.М.Соловйова. Хронологічні межі визначаємо наступним чином: від утвердження великокнязівської влади за правління Міндауґаса (Міндовга) (30-і рр. ХІІІ ст.) до Люблинської унії 1569 р.

Оскільки у величезній спадщині С.Соловйова практично відсутні дослідження, присвячені спеціально литовській історії, за винятком невеликої розвідки "Хрестоносці і Литва"(1852) [31], можна a priori зробити припущення щодо справедливості в даному випадку наступної тези Г.В.Вернадського: "З точки зору російського історика, головним об`єктом дослідження Великого князівства Литовського є не стільки власне історія Литви, скільки становище руських у великому князівстві, їхня участь в полі-тиці держави і вплив на них литовського управління" [5.-С.186-187].

Подібний підхід, природно, був притаманний не лише Соловйову. Вже в 1827 р. П.Гулак-Артемовський у промові "De expediendis quibusdam slovenicae antiquitatis nodis" піддавав критиці М.М.Карамзіна за нехтування історією Литви [Див.:10.-С.2]. На це ж вказував М.П.Дашкевич, констатуючи наступний факт: якщо більшість російських істориків приділяла рівну увагу домонгольській історії південно-західних і північно-східних земель Русі, то стосовно пізнішої доби їхні увага та симпатії відчутно схиляються до історії Московської Русі на некористь Литовської [10.-С.2].

Але, як відомо, досить рано був запропонований і інший варіант вирішення даної проблеми, пов`язаний насамперед з ім`ям М.Г.Устрялова. Він, зокрема, різко виступив проти погля-ду, згідно з яким монголи "врятували її (Русь.-В.В.) від якихось страшних литовців, які без них завоювали б усю Руську землю" [44.-С.9]. (Принагідно зазначимо, що останнє положення, в дещо модифікованому вигляді, обстоювалося Л.М.Гумільовим і про-довжує сповідуватися адептами його теорії). Визнаючи 1) існування триєдиного (з великоруською, малоруською і білоруською складовими) російського народу і 2) переважно руський характер ВКЛ, Устрялов стверджував: " Доки воно (ВКЛ.-В.В.) було самостійне, мало своїх князів з дому Гедимінового, зберігало всі риси руської народності і сперечалося з Москвою за право панувати над всією Руссю, історик зобов`язаний говорити з рівною докладністю про справи литовські і московські і вести обидві держави поруч" до кінця ХVІ ст. [44.-С.40-41]. Запропонована ним схема, з незначними змінами, збереглася в російській історіоґрафії до початку радянської доби [19.-С.165]. В той же час концепція Устрялова зазнавала і вельми гострої критики за вве-дення історії ВКЛ до російської історії. До критиків даного погляду належав і Соловйов. На його думку, "основні засади…життя російського народу" збереглися й розвинулися в Північно-Східній, Московській, а не Литовській Русі, а отже, від самого початку поділу Русі саме історія першої заслуговує на головну увагу історика Росії [34.-С.37-38]. Послідовно дотримуючись в своїх дослідженнях дихотомії : "стара" Південно-Західна - "нова" Північно-Східна Русь[Див.,напр.:27.-С.395], Соловйов стверджував: "значення Південно-Західної Ру-сі залишається завжди важливим, але завжди другорядним; го-ловна увага історика має бути постійно звернена на північ" [30.-Кн.ІІ.-С.439]. Символічно, що до поглядів Соловйова de facto приєдналися і представники радянської історіоґрафії, в коментарях до його " Історії Росії з найдавніших часів" відстоюючи правомірність підпорядкування української і білоруської історії ро-сійській [30.-Кн.ІІ.-С.686] і тим самим – традиційну схему східнослов`янської історії, критиковану ще М.Грушевським.Як і слід було очікувати, С.Соловйовим вельми незначну увагу приділено передумовам, що призвели до складання єдиної Литовської держави в першій половині ХІІІ ст. Зрідка торкаю-чись попередніх взаємин Русі з її сусідами, російський історик послідовно характеризує литовців як "варварів" [28.-С.98; 38.-С.3], що являли для Полоцької землі те саме, що половці – для Південної Русі[38.-С.3; 41.-С.46]. Внутрішнє послаблення сусідів Литви –Русі й Польщі- унеможливлювало ефективний спротив нападам литовців і в той же час сприяло довгому збережен-ню примітивного побуту останніх. Саме ця слабкість, констатує Соловйов, змусила одного з найближчих сусідів Литви – Конрада Мазовецького звернутися по допомогу до Тевтонського ордену, знову надавши сенсу його існуванню[31.-С.82-83]. До речі, посилення литовських набігів наприкінці ХІІ і в ХІІІ ст. Грушев-ський оцінював як один з проявів надзвичайно сильного і швид-кого процесу державотворення в Литві[9.-Т.ІV.-С.7].

Боротьба Литви з німецькими хрестоносцями, наголошує Соловйов, відіграла важливу роль в історії Східної Європи в цілому. Зокрема, вона стала стимулом до державного об`єднання Литви, посиленої до того ж втікачами з сусідньої Прусії. Взагалі варто зауважити, що відведення вирішальної ролі в становленні литовської державності саме згаданому "Виклику-й-Відповіді" (мало не за А.Дж.Тойнбі) було доволі розповсюдженим в історіоґрафії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.[Див., напр.:1.-С.16; 18.-С.1]. Проте, на відміну від, скажімо, В.Антоновича, Соловйов, очевидно, не применшував здатності литовців до утворення держави власними силами, без вирішальної ролі руського елементу.