Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова
Що ж до здобутків Альґірдаса в Південно-Західній Русі, то ним Соловйов приділяє лічені рядки (це можна зрозуміти, згадавши, що він датував приєднання Київської землі до ВКЛ правлінням Ґедімінаса).Здобуття Поділля він відносив до 1362 або 1363 р. і вважав безпосереднім наслідком відомої перемоги на Синіх Водах[30.-Кн.ІІ.-С.255; 38.-С.24-25]. Ця проблема досі, як і понад 100 років тому[10.-С.75], не є остаточно розв`язаною. Так, польський дослідник К.Стадницький датував приєднання Поділля до ВКЛ то 1352-1363[47.-S.123, 137], то 1357-1363 рр.[47.-S.161, 248]. Ф.Шабульдо досить аргументовано доводить, що початок приєднання Поділля слід датувати першою полови-ною 1340-х рр. і пов`язувати з діяльністю Коріатовичів – синів Карійотаса(Коріата), брата Альґірдаса [46.-С.41-45].
Досить докладно (хоча й не завжди послідовно) висвітлює Соловйов добу правління в.кн.Йоґайли до укладення ним Кревської унії 1385 р. та причини й наслідки останньої. Наголошуючи на негативних особистих якостях правителя ВКЛ (слабкість, впливи оточення), він визнає за ним прагнення до самовладдя[28.-С.150]; проте саму боротьбу з удільними князями, що розпочалася за правління Йоґайли, Соловйов не робить предметом розгляду. Причиною усобиць у ВКЛ він бачить те, що Йоґайла став в.князем не за правом (тобто старшинством); відомо, однак, що усталеної системи успадкування престолу в Литві тоді не існувало. Ця боротьба призвела до союзу братів Йоґайли – Андрія і Дмитра – з в.князем московським Дмитром Івановичем, який намагався скористатися цим для послаблення ВКЛ. (Ф.М.Шабульдом була висловлена думка, нібито похід московських військ наприкінці 1379 р. у Середнє Подніпров`я призвів до приєднання Чернігово-Сіверщини і Київщини до Москви[46.-С.129]).
Конфлікт між Йоґайлою і Кястутісом Соловйов схильний пояснювати двірськими інтригами. Обґрунтованим, однак, видається погляд на ці події як на прояв боротьби між вільнюським і тракайським політичними центрами ВКЛ (про що йшлося вище). До речі, на спадковість між політикою Альґірдаса і Йоґайли вказував і Соловйов[28.-С.150]. Ця боротьба заважала активізації дій проти Москви і дозволила останній зосередитись на підгото-вці до рішучого зіткнення з Ордою[43.-С.202]. Як відомо, Йоґайла не встиг з`єднатися зі своїм союзником Мамаєм перед Куликовською битвою; після ж цього його увага наново була відвернена боротьбою з Кястутісом, якому вдалося ненадовго стати в.князем (1381–1382). Після вбивства останнього його справа була перебрана сином Витаутасом(Вітовтом). Обидва супротив-ники зверталися по допомогу до Ордену, який намагався скорис-татися цими сприятливими обставинами. Проте, наголошує Соловйов, навіть невигідна для Йоґайли угода з лицарями 1382 р. була знаменною: адже Орден уклав її з поганською державою, визнаючи тим її силу[31.-С.92-93]. В 1384р. відбулося прими-рення між Витаутасом і Йоґайлою; це завадило німцям скористатися усобицями у ВКЛ.
Видається, що мотиви Йоґайли до укладення Кревської унії висвітлені Соловйовим більш спрощено[38.-С.20], аніж мотиви малопольських маґнатів[25.-С.631], і являють, з його точки зору, не стільки державну, скільки особисту справу; в деяких працях саме в.князю приписується ініціатива у цій справі[30.-Кн.ІІ.-С.292; 37.-С.286]. Що до умов унії, то першочергову увагу приділено змінам в національно-релігійному становищі населення руських земель ВКЛ. Серед політичних змін Соловйов вказує на присягу литовських князів Короні і Ядвізі[30.-Кн.ІІ.-С.293-294]. Проте безперешкодно затвердитись ці "новини" не могли: і Литва, і Русь (з різних мотивів) тривалий час чинили опір інкорпораційним намаганням Польщі.В цілому оцінка автором Кревської унії, природно, різко негативна ("нещасний зв`язок"[37.-С.286], "фатальний шлюб"[32.-С.141], викликаний "однією випадковою обстави-ною"[30.-Кн.ІІ.-С.372]), хоча визнає, що цей союз був смертельною загрозою для Ордену[31.-С.94]. На його думку, якби не унія, ВКЛ могло б зберегти свої руські землі і в майбутньому[26.-С.200; див.також:23.-С.33]. Йоґайла перетворив Литву "на якийсь додаток до Польщі"(при цьому, однак, Соловйов вважав цілком природним процесом "обрусіння" Литви). Натомість М.В.Довнар-Запольський вказував на дуже повільну реце-пцію польських порядків і ще довгий розвиток ВКЛ "на старих руських засадах"[11.-С.1].
Проте небажання ВКЛ визнавати зверхність Корони не-вдовзі призвело до боротьби, що розпочалася "під покровом его-їстичних прагнень Вітовта"[38.-С.23]. Однією з причин цього Соловйов називає його небажання залежати як від Йоґайли, так і від брата останнього Скірґайли, що був намісником у ВКЛ (але не "в.князем"[30.-Кн.ІІ.-С.294]) і особистим ворогом Витаутаса. (В одній із праць Соловйов плутає його з іншим братом Швітріґайлою(Свидригайлом)[31.-С.95]). Союзника Витаутас знову знайшов у Ордені, саме існування якого після хрещення Литви втрачало сенс[31.-С.94-95].Спроби союзників здобути Вільнюс і Тракай(1390-1391) були невдалі, проте продемонстрували зростаючу підтримку Витаутаса у ВКЛ. Тому Йоґайла і краківський двір змушені були прийняти всі вимоги сина Кястутіса, щоб ві-дірвати його від союзу з Орденом (Острівська угода 4 серпня 1392). Однак він не отримав диплому на в.князівство Литовське (як і Скірґайла – на Руське), всупереч думці Соловйова [38.-С.24]. В дійсності Витаутас став намісником Йоґайли у ВКЛ і лише згодом(з 1395) став титулувати себе в.князем(magnus dux), а у зносинах з Краковом – з 1411 (супроти титулу Йоґайли – "верховний князь" (supremus dux))[9.-Т.ІV.-С.139-141, 147]. От-же, Соловйов помилявся, вважаючи, що Витаутас відразу зміг утвердитись "як цілком окремий і незалежний государ"[28.-С.151].
Всі ці роки ВКЛ не проявляло активності на сході; навпаки, в 1386р. воно змушене було захищатися від наступу смоленських князів. Витаутас відновлює наступ, попри родинні зв`язки з в.князем московським Василем І (своїм зятем). Після поразки хана Тохтамиша від Тимура(1395) ВКЛ стає більшою небезпе-кою для Москви, ніж Орда. Щоб розв`язати собі руки на сході, вказує Соловйов, Витаутас навіть віддав Ордену Жемайтію; за Салінською угодою 1398р. ВКЛ і Орден зобов`язалися допомо-гою у здобутті відповідно Новгорода і Пскова [30.-Кн.ІІ.-С.373]. В 1395 р. Витаутас заволодів Смоленськом; наприкінці 90-х рр. він втручається в боротьбу в Орді на боці Тохтамиша, сподіваючись в разі успіху здобути гегемонію в Східній Європі і владу над великоруськими землями. Нищівну поразку військ ВКЛ від татар Тимур-Кутлуга й Едигея на Ворсклі(12 серпня 1399) Соловйов оцінює, однак, як симптом послаблення Орди: остання лише захищалася і не змогла скористатися перемогою. В разі ж успіху Литви і Тохтамиша, вказує історик, вельми реальною ста-вала перспектива залежності всієї Північно-Східної Русі від ВКЛ[30.-Кн.ІІ.-С.366].