Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова
Головною причиною, що дозволила Литві уникнути сум-ної долі Прусії, була, на думку вченого, наявність єдності завдяки діям видатної особистості – Міндауґаса, "першого збирача Литовської землі"[41.-С.60]. Успіхом своєї справи він завдячу-вав хитрості, жорстокості й нерозбірливості у засобах. Тради-ційно (для себе) великого значення надає Соловйов і ґеоґрафічному фактору, підкреслюючи важливість ролі Литви як природної ланки між Польщею і Руссю.
Монгольський погром Русі відкрив шлях литовській експансії на південь і схід. В 1240-1250-х рр. литовці продовжували набіги на сусідні руські землі (при цьому Соловйов традиційно для тогочасної російської історіоґрафії перебільшує ступінь спустошення Придніпров`я); але важливо те, що незабаром на зміну цим набігам приходять "наступальні рухи з метою міцних завоювань"[41.-С.57]. При цьому історик ставить в один ряд завоювання з боку литовців і татар[30.-Кн.ІІ.-С.165; 33.-С.106; 37.-С.279; 41.-С.42]. Проте повному успіху Міндауґаса в боротьбі за єдиновладдя в Литві (зокрема, й зі своїми родичами) заважали зовнішні вороги, перш за все Орден і Данило Галицький. Останній компенсував невдачі у східній (татарській) політиці на заході, де перше місце для нього займала боротьба з Литвою. Посилення останньої не могло залишити Данила байдужим і спонукало до спроб використати внутрішню боротьбу в Литві, а також створити на початку 1250-х рр. широку коаліцію (з Мазовією, Орденом, ятвягами і навіть Жемайтією*), звернену проти Міндауґаса.
Саме неможливість вести боротьбу на кількох напрямах спонукала останнього (в якості політичного маневру) до хрещення і прийняття від папи королівського титулу[30.-Кн.ІІ.-С.174]. З іншого боку, в.кн.литовський зумів поліпшити відносини із Галицько-Волинською державою, поступившися частиною Чорної (Німанської) Русі Роману Даниловичу і віддавши за його брата Шварна власну дочку. Проте під кінець життя Міндауґас розриває відносини з Данилом (1258 р.) , а дещо пізніше розпочинає успішну боротьбу з хрестоносцями, відмовившись від християнства і корони (перемога на оз.Дурбе й вірогідне інспірування пруського повстання у 1260 р.).Оповідаючи про загибель Міндауґаса внаслідок змови невдоволених його централізаторською політикою князів (1263), Соловйов із зайвою увагою й довірою сприймає напівлеґендарне оповідання про особисті мотиви ("cherchez la femme") одного із змовників – князя Нальшенайської землі Даумантаса (Довмонта)[30.-Кн.ІІ.-С.176; 38.-С.4]; втім, це ж стосується обставин здобуття Ґедімінасом (Гедиміном) великокнязівської влади[30.-Кн.ІІ.-С.236], причин конфлікту між Йоґайлою (Ягайлом) і Кястутісом (Кейстутом) [30.-Кн.ІІ.-С.269-270). Більш як півстолітній період історії Литви між смертю Міндауґаса і початком правління Ґедімінаса (1263-1316) вельми бідний на джерельну інформацію, особливо після смерті Міндауґасового спадкоємця Вайшвілкаса (Войшелка) і Шварна Даниловича. Відповідно небагато уваги приділено цим рокам і С.Соловйовим. Проте абсолютно вірно визначені ним дві основні риси, що характеризують даний період: 1) постійна боротьба з Орденом і 2) "повільне, непомітне, але постійне розповсюдження своїх (литовських.-В.В.) володінь на схід і південь"[38.-С.7]. Висвітлена російським істориком боротьба Вайшвілкаса з вбивцями батька (з допомогою Шварна і Василька Романовича). Соловйов робить висновок щодо успішності литовського напря-му політики за життя Данила: смерть небезпечного супротивни-ка і залежність його спадкоємця від волинського князя[30.-Кн.ІІ.-С.177]. Коли ж Вайшвілкас повернувся до монастиря, передавши Шварнові владу над Литвою, остання, на думку Солов-йова, "готувалася остаточно злитися з Руссю" під владою Рюриковичів[30.-Кн.ІІ.-С.183], хоча й не виключений був спротив з боку литовців. "На нещастя", цьому завадила рання смерть без-дітного Шварна, яку Соловйов помилково датує більш раннім часом, аніж смерть Вайшвілкаса[43.-С.190; 12.-С.36], вбитого іншим претендентом на владу над Литвою – братом Шварна Левом. Таким чином, справу мирного з`єднання Литви з Руссю було зірвано на самому початку. Очевидно, на думку Соловйова, подібне ("мирне") з`єднання могло відбутися лише за умови панування руської династії над Литвою, а не навпаки, як сталося в дійсності. В той же час він визнає легкість, з якою на Русі приймали литовських князів (наприклад, Псков – Даумантаса, одного з вбивць Міндауґаса [30.-Кн.ІІ.-С.161]). Торкається Соловйов і відносин галицько-волинських князів з Литвою за правління в.кн.Трайдяніса (Тройдена, 1270-1282), констатуючи як втручання в ці стосунки татар, так і спроби Лева Даниловича і Володимира Васильковича використати литовців проти Болеслава ІІ Мазовецького[30.-Кн.ІІ.-С.197-199]. В той час як Романовичі не спромоглися об`єднати Південно-Західну Русь, вказує історик, сусідні Литва і Польща, посилившись за рахунок централізації, розгортають наступ на руські землі: влада ВКЛ утверджується в Полоцькій і Туровській землях, частині Волині. Зв`язок між обома країнами стає ще тіснішим за рахунок прийняття литовцями (перш за все аристократією) мови й віри своїх руських підданих.
Що ж до боротьби ВКЛ з хрестоносцями, то, незважаючи на постійне відновлення сил Орденів за рахунок західноєвропейського лицарства, їхні спроби завоювання Литви зазнають невдачі, і війна між ними набуває стійкого характеру спустошень ворожої території. Більше того, в.князь Витеніс (Вітень,1295-1316) втручається в боротьбу між Ливонським орденом і Ригою[30.-Кн.ІІ.-С.233; 41.-С.65]. На думку Соловйова, в 1315 р. в Литві відбувається зміна правлячої династії і до влади приходить Ґедімінас[30.-Кн.ІІ.-С.236] (в більш ранній праці ним наведена правильна дата – 1316 р.[38.-С.8] ). Йдучи за Карамзіним, він схильний вірити звістці, згідно з якою Ґедімінас був низького походження (конюх) і здобув владу узурпацією, вбивши Витеніса[13.-С.123, 279-280; 30.-Кн.ІІ.-С.236, 333]; в дійсності ж Ґедімінас був його братом і спадкоємцем[1.-С.40; 12.-С.37; 20.-С.318]. Свого часу компроме-туюча його леґенда була запозичена й використана (з деякими змінами) в якості ідеолоґічного підґрунтя зовнішньополітичної програми Москви в творах, що вийшли з її урядових кіл на поча-тку ХVІ ст.[45.-С.18-19].