Проблеми політичної історії Великого князівства литовського у науковій спадщині С.М.Соловйова
Саме за Ґедімінаса ВКЛ надзвичайно посилюється приєд-нанням багатьох земель Русі (на думку Устрялова, саме тоді засновується ВКЛ як таке[44.-С.16]). Оцінюючи характер його експансії, Соловйов зазначає, що це не було класичне завоювання: Ґедімінас, йдучи шляхом володимирських князів, перетворює місцевих князів на служебних. Отже, роль Гедиміновичів абсолютно подібна ролі Москви. Відбувається крах родових відносин, оскільки 1) на чолі Рюриковичів стають Гедиміновичі і 2) останні "бачили, що для збереження придбаної могутності необхідне постійне зосередження влади в руках одного, і тому зав-жди найсильніший з них гнав, винищував братів"[28.-С.144-145] (ця апокаліптична картина явно перебільшена, принаймні для часів Ґедімінаса і його нащадків).Що до конкретного перебігу подій, то Соловйов припус-кав, що галицький і волинський князі в союзі з Орденом самі розпочали наступ на ВКЛ, занепокоєні його посиленням. Він також схилявся до визнання факту приєднання Волині (Володимира і Луцька) в 1320р., а в 1321р. – Києва і Київської землі[30.-Кн.ІІ.-С.236; 43.-С.196; 37.-С.279; 28.-С.144; 38.-С.9].
Зазначимо, що ці відомості (що перейшли з білорусько-литовських літописів ширшої редакції до "Хроніки" М.Стрийковського) неоднаково оцінювалися дослідниками. Так, В.Антонович взагалі вважав їх позбавленими історичної цінності [1.-С.52 і далі]. На думку М.Дашкевича, в літописах поєднані реальні, але різночасові події, що відбулися після 1332р.[10.-С.42-43, 64]. (В наш час цей погляд розвинув і модифікував Ф.М.Шабульдо, датуючи похід на Волинь 1323, а на Київ – 1324р.[46.-С.26-28]). Обережнішу позицію займав Грушевський, припускаючи належність Київщини до сфери литовських впливів [9.-Т.ІV.-С.17]. Аргументи ж Дашкевича він сприймав скеп-тично як щодо Києва[9.-Т.ІV.-С.18-19, 428-430], так і Волині[9.-Т.ІІІ.-С.117, 525-527]. Проте і в наш час літописна оповідь про приєднання Волині в 1320 р. подекуди користується довірою[22.-С.156]. На думку Соловйова, ще в 1340р. Галичина була завойована польським королем Казимиром ІІІ Великим[43.-С.196]; в дійсності до 1349р. вона залишалася під боярським правлінням, визнаючи владу Любартаса (сина Ґедімінаса) і звер-хність татар[9.-Т.ІV.-С.28; 46.-С.38-39].
На півночі, зазначає Соловйов, залежність від Ґедімінаса визнає Псков на чолі з Олександром Тверським. Так само Новгород, захищаючи свою незалежність вже не від Твері, а від Москви, змушений був звернутися до ВКЛ і прийняти у князі іншого сина Ґедімінаса – Нарімантаса-Гліба[41.-С.65; 35.-С.72]; проте вибір в даному випадку був не між волею і неволею, а лише між залежністю від Москви чи Литви. Хоча в правління Ґедімінаса й Івана Калити до реальних зіткнень між ними не дійшло, завданням Москви тепер стає "захист самостійності рівно від…татар і Литви"[42.-С.91-92]. Поділити Русь назавжди було неможливо; отже, обидві держави чекала боротьба до повної перемоги однієї з них[28.-С.145].
Під час правління Ґедімінаса, підкреслює Соловйов, ще більш примарними стали надії хрестоносців на успіх війни з Литвою; вона й далі носила характер набігів без важливих наслідків, попри союз Ордену з Бранденбургом і загальноєвропейську підтримку[31.-С.89-90]. Торкається Соловйов і перебігу боротьби за владу після загибелі Ґедімінаса (помилково датованої ним 1339р. [30.-Кн.ІІ.-С.237; 38.-С.10]) в 1341-1345рр., що завершилася позбавленням влади в.кн.Явнутіса його старшими братами – Альґірдасом(Ольгердом) і Кястутісом(Кейстутом) і встановленням "типово литовської діархії"[Див.: 20.-С.318; 17.-С.8]. При цьому російський історик ідеалізує відносини між переможцями; відо-мо, однак, що після втрати в другій половині 1349р. Галичини і Волині (крім Луцька) у верхівці ВКЛ відбувалася гостра боротьба між двома партіями з різними зовнішньополітичними програмами, очолюваними Альґірдасом і Кястутісом[46.-С.49].
Якщо Ґедімінас був зайнятий справами Південно-Західної Русі, то Альґірдас від самого початку звертає увагу на північ, наголошує Соловйов. Вже в 1341р. він допомагає Пскову проти ливонців; в 1346р. відбувається його зіткнення з Новгородом[30.-Кн.ІІ.-С245, 247-248; 35.-С.72; 41.-С.67-68]. Проте з 1345р. активізуються бойові дії з Орденом, переважно невдалі для ВКЛ; рішучого зламу на користь лицарів, однак, не відбуло-ся. Саме в правління Альґірдаса і Семена Гордого розпочинається відкрите протистояння ВКЛ з Москвою (зокрема, із-за претензій на Смоленську землю), що завершилося лише в 1569р., коли роль Литви перейшла до Речі Посполитої. Соловйов наголошує на обережності і "підступності" політики Альґірдаса, його не-схильності до рішучих, ризикованих дій (що однаковою мірою було притаманне і в.князям московським). Не розраховуючи лише на свої сили, Альґірдас намагався (невдало) використати проти Москви Орду[30.-Кн.ІІ.-С.244; 43.-С.197; 28.-С.145].
Проте нерішучість Альґірдаса пояснювалася не лише природною обережністю, а й вже згаданою боротьбою з німецькими лицарями на заході. Це було дуже важливо, оскільки після смерті хана Джанібека(1357) і початку усобиць в Орді саме ВКЛ стає найбільшою загрозою для Москви [30.-Кн.ІІ.-С.254]. Зокрема, наступ Литви (взяття Брянська) був перерваний тиском хрестоносців (1362 – втрата Каунаса, 1370 – важка поразка під Рудавою)[31.-С.91-92].Велику увагу приділив Соловйов перебігу боротьби між ВКЛ і в.князівством Московським в 1368-1372 рр., приводом до чого став конфлікт останнього з тверським князем (чиїм зятем був Альґірдас). Сутність цих подій, на думку історика, може бу-ти визначена як боротьба Москви з Литвою за Твер[30.-Кн.ІІ.-С.260; 43.-С.200], за вирішення питання, кому бути володарем всієї Русі[28.-С.148]. Наслідком стали 3 походи Альґірдаса на Москву. Перемир`я 1372 р. зафіксувало тодішні сфери впливів: з боку ("в імені") Альґірдаса його підписали смоленський і твер-ський князі, з боку Дмитра Івановича – троє князів рязанських. В цілому ж, зауважує Соловйов, союз із ВКЛ виявився "марним" для Твері; боротьба за неї завершилася не на користь Литви, що й визнавала остання[30.-Кн.ІІ.-С.268; 36.-С.101].