Неолібералізм: лондонська, фрейбурзька, паризька, чиказька школи
Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методоло¬гією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господар¬ство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізова¬на ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою.
Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розви¬тку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би спра¬ведливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й со¬ціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, зви¬чайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівнова¬ги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважа¬тиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбі¬нацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших нео-лібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визна¬чальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.
В «Основних принципах економічної політики» Ойкен форму¬лює підходи до визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні конкурентного господарства; об¬меженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто за¬хисті конкуренції з боку держави; інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за раху¬нок протекціонізму. Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон'юнктури — обов'язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізува¬тись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторкан¬ність приватної власності, держава має запобігати надмірному роз¬риву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обме¬жуватися заходами, що сприяють її зміцненню.
Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в ЗО— 40-х pp., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойке-ном, а і його сучасниками та послідовниками.
Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід¬ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку,
В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х pp. вивчали проблеми суспіль¬ного ладу, продовжували теоретичні пошуки під час другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити прин¬ципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.
За визначенням Репке, роль держави має обмежуватися створенням такої економічної атмосфери, яка б найбільшою мірою сприяла підтри¬муванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались пропорції виробництва. Тобто економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечу¬ється через ринок, вільну конкуренцію і вільне ціноутворення. Такий господарський порядок учений називає «ринковим господарством», принциповою основою якого є приватна власність та егоїстичний ін¬терес окремого виробника, якому протистоїть споживач.Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства зв'язується також з ім'ям А. Мюллера-Армака, який уперше сфор¬мулював ідею створення «соціально-ринкової» економіки — такої економічної системи, у межах котрої «принцип свободи ринку по¬єднується з принципом соціальної рівності»', коли досягнення рин¬кового господарства доступні для всіх членів суспільства. Економі¬чна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.
Мюллер-Армак указував на те, що під соціально-ринковим гос¬подарством він розуміє не впровадження природного економічного порядку, тобто абсолютизацію ринкових відносин, а свідомий син¬тез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіля¬ється під контролем держави. Цей контроль здійснюється через еко¬номічні механізми.