Італія – загальна характеристика

1. Географічне положення.

Італія є однією із найдревніших держав світу. Ще в II-І тисячоліттях до Христа на Апеннінському півострові жили пле­мена італіків, які заснували Рим. Пізніше цією територією володіла Візан­тія, завойовували її франки та інші племена. У середньовіччі Італія була роздрібнена. Як єдина держава постала в 1870 р.

Італія розташована на півдні Європи, у басейні Середземного моря. її територія складається із трьох географічно окреслених частин — матери­кової, куди входить Паданська низовина і схили Альпійської гірської дуги; Апеннінського півострова, що розташований між Адріатичним і Тірренським морями; островів Сіцілія, Сардінія та ін.

На території Італії розташовані дві карликові держави: Республіка Сан-Маріно і держава-місто Ватикан як центр римо-католицької церкви.

Італія — морська держава. Близько 80% державних кордонів омиває Середземне море, що сприяє вигідним міжнародним зв'язкам. Через пор­ти Генуя, Венеція і Трієст здійснюється перевезення міжнародних ванта­жів. Сухопутні кордони Італії проходять через Альпи, тут вона межує з Францією, Швейцарією, Австрією і Словенією.

У післявоєнний період Італія встановила сучасні сухопутні кордони з Францією (1947 p.), а відтак — з колишньою Югославією.

Нині Італія — високорозвинена індустріально-аграрна країна. За обся­гом ВНП вона вийшла на третє місце у Європі (1152 млрд доларів СІНА, 1998 р.) після Німеччини і Франції, випередивши Великобританію і всі інші країни Європи. Свого сусіда по макрореґіону Іспанію вона перевищує більш ніж удвічі, а в розрахунку на одного жителя — майже на одну п'яту.

Політичний устрій. Італія — парламентська республіка. Главою дер­жави є президент, якого обирають на сім років. Законодавча влада нале­жить парламенту. Виконавчу владу здійснює Рада Міністрів. Політична си­стема базується на демократичному плюралізмі і багатопартійності. Остан­нім часом особливу популярність здобули: "Ліга Півночі", партія ПДС (ліві демократи), "Вперед, Італія", "Національний Альянс", Італійська комуні­стична партія. Такий розподіл політичних сил свідчить про перевагу ново­утворених партій і об'єднань та кризу довір'я до корумпованих чиновників з партій популістського спрямування.

2. Населення.

За чисельністю населення (57,3 млн осіб, 2000 р.) Італія займає третє місце в Європі після Російської Федерації, Німеччини і пер­ше — у Південній Європі. Більшість населення становлять італійці (94,1%), сардинці (2,7%), ретороманці (1,3%) та інші національності (1,9%). Націо­нальні меншини, у своїй більшості, проживають у прикордонних районах вздовж Альпійських гір.

Переважна більшість віруючого населення — католики (83,2%). Церк­ва в Італії відокремлена від держави. Однак, вона має величезний вплив на життя італійців.

Середня щільність населення — 190 осіб/км2. За цим показником Італія займає п'яте місце у Європі і перше — серед країн Південної Європи. Найщільніше заселені рівнини Ломбардії і Ліґурії, де найсприятливіші умови для інтенсивного землеробства і розвитку промисловості. Тут щіль­ність населення перевищує 300 осіб/км.

У країні переважає міське населення (77%), основна частина якого проживає у Північній Італії, особливо на Паданській рівнині. Більшість міст Італії мають багатовікову історію і відомі у світі своїми архітектурни­ми пам'ятками старовини та унікальними музеями. Водночас вони є осеред­ками сучасної промисловості, науки, культури, важливими транспортни­ми вузлами, адміністративними центрами (Мілан — 4,2 млн жителів, Неа­поль — 3,0 млн, Рим — 2,8 млн, Турин — 1,3 млн, Палермо — 734 тис, Генуя — 701 тис, Болонья — 412 тис, Флоренція — 408 тис, Катанія — 364 тис, Барі — 353 тис, Венеція — 318 тис, Мессіна — 275 тис, Верона — 259 тис, Трієст — 231 тис. осіб та ін.

Для Італії характерна значна еміграція як в заокеанські країни — СІЛА, Канаду, Аргентину, Бразилію, так і в сусідні — Німеччину, Францію, Швейцарію. Всього від кінця XIX ст. з Італії виїхало майже ЗО млн осіб. Основною причиною цього було аграрне перенаселення та значне безро­біття, яке не зменшилось і в період дев'яностих років XX ст. Так, якщо в 1970 р. число безробітних становило 3% економічно активного населення, а в 1985 р. — 10,2%, в 1994 р. — 11,5%, то в 1999 р. — 11,6%.