Регіоналізація світогосподарського простору і просторова структура світового господарства наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст

В українській суспільно-географічній науці поставлені проблеми майже не розглядаються. Останнім часом до вивчення глобалізації з позицій економічної географії підходить Є. Маруняк, яка зазначає, що разом із розгортанням глобалізації у другій половині ХХ ст. відбулося значне посилення процесу регіоналізму, що був представлений діяльністю окремих блоків [11, 12]. Однак сама регіоналізація та просторова структура світового господарства, по-суті, не стали об’єктом дослідження вітчизняних географів (на відміну від проблематики територіальної (геопросторової) організації суспільства загалом чи господарства зокрема на внутрішньодержавному рівні, де внесок українських учених більш ніж вагомий). О. Топчієв у вузівському посібнику із суспільної географії [20] та Б. Яценко у новому шкільному підручнику з економічної і соціальної географії світу [7] наводять як приклад територіальної структури світового господарства запозичену з інших джерел триярусну (центр – напівпериферія – периферія) її схему. Правда, у згаданому підручнику є окремий параграф “Територіально-господарська структура світового господарства”, в якому, поряд із зазначеними компонентами, згадується опорний каркас світогосподарської структури, що складається із осередків (ядер) економічного зростання та економічних центрів – світових міст, а також йдеться про окремі інтеграційні регіональні угруповання. Це вигідно відрізняє даний шкільний підручник від його попередників (видання тих самих авторів до 2004 р.), а тим паче від вітчизняних посібників для вищої школи, у яких світове господарство характеризується з різних позицій, окрім, як це не дивно, просторово-компонентної. Наприклад, у солідному за обсягом матеріалу посібнику львівських авторів [6] цілісне уявлення про просторову структуру світового господарства відсутнє; воно підмінене фрагментарними вкрапленнями про міжнародні організації як елементи політичної карти світу та характеристикою окремих регіональних організацій в огляді суспільно-географічних макрорегіонів.

Дана стаття може розглядатися як спроба “заповнення прогалини” із вказаних питань. Завдання дослідження: на основі використання теоретичних напрацювань та аналізу фактичного перебігу міждержавних процесів у сучасному світовому господарстві показати вплив процесу регіоналізації на формування просторової структури світового господарства й обґрунтувати відносно струнку схему такої структури.Під просторовою структурою світового господарства (ПССГ) розуміємо, слідом за М. Голубчіком, сукупність взаємодіючих якісно різнорідних просторових економічних утворень (компонентів), які мають певне взаємне розташування і виконують ті чи інші функції у світовій економіці. Компонентами ПССГ є національні господарства країн світу (за О. Шаблієм, – “нульові точки відліку”, головні форми у господарсько-економічній організації людського суспільства [6, c. 6]) і наднаціональні господарські угруповання, провідними компонентами ПССГ є національні господарства найбільших постіндустріальних країн і сформовані регіональні економічні утворення (за типом ЄС чи АСЕАН). Формування останніх відбувається під впливом регіоналізації світогосподарського простору. (Тут і надалі, зрозуміло, йтиметься про регіоналізацію на наддержавному (міжнародному) рівні; сам термін “регіоналізація” включає також просторово-господарські процеси, що відбуваються всередині національних господарств). Отже, регіоналізації світогосподарського простору – це об’єктивний процес формування й функціонування наддержавних регіональних господарських і торгово-економічних угруповань, організацій, об’єднань, блоків тощо на різних територіальних рівнях – від тих, що об’єднують 3 – 4 національних господарства (за типом Бенілюксу чи Вишеградської групи) до загальноконтинентальних і міжконтинентальних трансокеанських (наприклад, АТЕС). Їх розвиток здебільшого передбачає створення сприятливих умов товарообміну та розгортання різних форм економічної діяльності між країнами регіонального утворення, зародження і нарощування інтеграційних процесів і, навіть, можливу єдину зовнішньоекономічну політику об’єднання щодо інших держав і організацій.

На регіоналізацію світогосподарського простору впливають різні чинники історичного, політичного, економічного, цивілізаційного характеру. Це яскраво засвідчують регіоналізаційні процеси в різних частинах світу і, зокрема, на Європейському субконтиненті. Маючи тривалий історичний досвід взаємодії, подібні політичні та економічні системи, країни континентальної частини Західної Європи, які ще зовсім недавно воювали між собою, розпочали довготривале господарське співробітництво, що мало на початках вузьку прагматичну мету – спільними зусиллями подолати негативні наслідки війни (першу шістку країн, що майже півстоліття тому розпочали регіоналізаційні процеси нового типу, складали найбільш зруйновані війною національні економіки), підняти базові галузі економіки і протистояти у конкурентній боротьбі з іншими великими державами. За період, що минув, регіональне економічне співтовариство переросло в політико-економічний союз, збільшивши кількість своїх учасників учетверо, а площу території втричі. Однак сам процес його розширення демонстрував і демонструє як відверте, так і приховане внутрішнє несприйняття країнами даної групи “чужинців” – острівної Великобританії, чиї переважаючі інтереси завжди мали позаєвропейський і трансатлантичний вимір (десятирічне відкладення вступу в товариство внаслідок вето Франції), таки позаєвропейського Марокко і азіатсько-європейської Туреччини, які, навпаки, всією своєю торгово-економічною діяльністю зорієнтовані на Європу та Європейський Союз, однак не тільки регіонально, але й цивілізаційно не є європейцями (повна відмова вступу Марокко і майже два десятиліття дискусій з Туреччиною щодо можливості переговорів про вступ з подальшим невизначеним терміном їх тривалості вже після початку переговорів у жовтні 2005 р.).