Межі та завдання географії

На думку московського професора Д. М. Анучіна (1892, 1895, 1896 та 1902 рр.), “географія в її сучасному розвиткові не являє собою строго-замкненої науки, а є комплекс цілого ряду наук, що здатні самостійно розвиватися, а саме — комплекс принаймні сімох наук: 1) астрономічної або математичної географії (з картографією), 2) геофізики, 3) фізичної географії (орографії, океанографії та кліматології), 4) біологічної географії (географії рослин і животин), 5) антропогеографії (ці п’ять наук становлять “загальне землезнавство”), 6) спеціальної географії (або країнознавства) і 7) історії географії. В іншому місці Анучін каже, що одно з головних завдань географії тепер “зрозуміти форми земної поверхні” (тут почувається вплив Девісових поглядів). “Об’єкт географії становить земля або, точніше сказати, — її поверхня за теперішнього часу: а що земля і все, що на ній існує, живе, себто змінюється й перетворюється, тому, щоб глибше зрозуміти сучасність, треба мати поняття про еволюцію землі, про її хід та розвиток, треба знати процес та сили, які цей розвиток спричинили. Одначе, це поняття, узяте з інших наук, не повинне відхиляти увагу від головного, сучасного, що існує за даного часу; геологія та історія повинні географові дати тільки краще зрозуміти сучасні географічні факти та явища, але ані геологічний, ані історичний елемент не повинні в географії панувати: це відбивається на викладанні спеціально-географічних даних”. Зазначаючи ступеневу спеціалізацію різних паростків географії і їх відокремлення та перетворення на самостійні наукові дисципліни (наприклад, астрономічна географія, картографія, метеорологія, геофізика, етнографія, статистика, фітогеографія, зоогеографія, антропогеографія, професор Анучін доходить до висновку, що у “справжній загальній географії залишається сама тільки фізична географія з трьома її відділами: орографією (з додатком вод суходолу), океанографією та кліматологією, а ці три відділи виявляють теж нахил до спеціалізації” — отже, почавши з надто широкого визначення обсягу географії (як комплексу сімох наук), автор наприкінці дає надто обмежене її визначення.Дуже невиразно визначає завдання географії харківський професор А. М. Краснов: географія є “наука, що вивчає сучасний стан земної поверхні” (1892, 1895, 1905 рр.); “географія студіює законність у сполуках тих елементів, що належать до обсягів допоміжних для неї наук” (а саме — геодезії, геології, метеорології, біології та антропології), і “студіює їх вплив на людину”.

Казанський професор П. І. Кротов формулює свій погляд на завдання географічної науки такими словами: “завданням географії вже з найдавніших часів є всебічне студіювання землі, як природного тіла, в її сучасному стані, студіювання різних сил та їх виявлення в тих або інших явищах, що відбуваються на поверхні землі, у приступних нам глибинах її нутра і в обсязі її повітряної оболоки, в їх взаємному зв’язку та генетичній залежності” (1892 і 1900 рр.). Географію Кротов поділяє на загальне землезнавство та спеціальну географію або країнознавство. Тільки одна галузь географії є самостійна наука — метеорологія. Зв’язок географії з геологією, за Кротовим, “є такий щільний, що іноді важко сказати, де кінчається обсяг землезнавства й починається сфера геології. На цей зв’язок виразно показує напрям діяльності багатьох видатних вчених Європи, що їх із однаковим правом можна назвати географами і геологами” (до таких вчених належать Ріхтгофен, Пенк, Гюнтер, Пасарге, Іоган Вальтер, Мушкетов, Обручев, сам Кротов та инші). Антропогеографічний елемент Кротов визнає за обов’язковий і для загальної географії, і для країнознавства (або спеціальної географії).

Одеський професор Г. І. Танфільєв поділяє географію на загальну і країнознавство. Загальна географія розпадається на підвідділи: картографію, морфологію земної поверхні (моря, озера, ріки, болота й торфовища, степи, пустині), біологічну географію (фіто- і зоогеографію) та антропогеографію.

Львівський проф. С. Рудницький у своїх працях не висловлює погляду на завдання та межі географії, але з тих самих праць його видко, що його погляди тут найбільш наближаються до наведених вище поглядів німецьких учених, особливо Пенка (і Ратцеля).

Наведений вище короткий історичний огляд поглядів найвидатніших учених минулого й цього століття на завдання та межі географічної науки показує, що, не вважаючи на велику та поважну давність географії, досі ще не досягнено цілковитої згоди між вченими в цьому основному питанні; обсяг та самий зміст географії визнають і розуміють різні вчені (навіть сучасні) неоднаково. Дехто вважає географію за цілком окрему, самостійну науку; інший визнає її за комплекс різних галузей знання; так звані унітарії заперечують можливість зарахувати до обсягу географії цілі обшири галузі науки (наприклад, виключають антропогеографію з обсягу загальної географії), але більшість авторитетних вчених належать до дуалістів і надають однаково важливого значіння фізичній географії та антропогеографії. За злучну ланку між фізичною географією та антропогеографією, за принцип, що об’єднує ці галузі, одні вчені вважають принцип порівняння та координації (взаємний вплив природи на людину і людини на природу) — К. Ріттер і почасти А. Гумбольдт: інші — принцип просторовий або хорологічний, принцип географічного розповсюдження, — Ріхтгофен, Вагнер, Петрі: треті — принцип причиновости або кавзальний — Гумбольдт, Пенк, Мартон, Девіс, Кротов; четверті — принцип хронологичний (сучасність географічних фактів і явищ) — Андре, Анучін, Кротов, Краснов; нарешті, деякі вчені сполучають різні галузі географії механічно або з традиції, не зазнаючи мотивів, — Пешель, Пасарге.Одначе, коли розглядати ближче розходження в думках сучасних вчених на завдання та межі географії, виявляється, що ці суперечності не такі великі та важливі, як здається на перший погляд. Основне є розходження між унітаріями та дуалістами; але з авторитетних вчених між унітаріями справді залишився тільки Герланд, а Зупан, як уже сказано вище, 1889 року зрікся своїх попередніх однобічних поглядів і приєднався до дуалістів. Щодо Пенка, який допускає антропогеографію тільки в країнознавстві і виключає її з курсу загальної географії, то ним керувало тут, здається, не принципове виключення антропогеографії з обсягу загальної географії, а мабуть міркування зручності: у Берлінському університеті було тоді чимало спеціалізованих наукових сил і поруч із загальною географією було добре забезпечене викладання й антропогеографічних дисциплін (наприклад, року 1913–1914 тут було 22 лектори з антропогеографії та суміжних із нею наук). Можна цілком погодитися з Ріхтгофеном, що антропогеографію повинно відокремити від біогеографії, як окремий паросток знання, на підставі того, що самих біологічних законів не досить, щоб з’ясувати діяльність людини, яка здібна до культури і в багатьох випадках перемагає природу. Але виключати антропогеографію з обсягу загальної географії не можливо з таких міркувань: антропогеографічний елемент неодмінно повинен бути в країнознавстві, себто в спеціальній географії; описувати країни, не змалювавши життя людей, їх культуру, мову, релігії, промисловість, освіту, соціальний стан і т.і. цілком не можливо, — такі описи країн були-б надто неповні, дивні, потворні. А як антропогеографічний елемент є отже інтегральною, неодмінною частиною спеціальної географії, то основні загальні принципи антропогеографії теж неодмінно повинно бути викладено в курсах загальної географії, яка має дати обґрунтування та загальний огляд усіх елементів спеціального землезнавства.